Жінки у долі Кобзаря НЕ ВЕСЕЛО НА СВІТІ ЖИТЬ, КОЛИ НЕМА КОГО ЛЮБИТЬ. Т. ШЕВЧЕНКО Далека і гірка була Тарасова любов, Одвічні протилежності в житті, Кружила заметіль навколо доль, Заплуталось кохання в крижаній імлі, Але.
Download ReportTranscript Жінки у долі Кобзаря НЕ ВЕСЕЛО НА СВІТІ ЖИТЬ, КОЛИ НЕМА КОГО ЛЮБИТЬ. Т. ШЕВЧЕНКО Далека і гірка була Тарасова любов, Одвічні протилежності в житті, Кружила заметіль навколо доль, Заплуталось кохання в крижаній імлі, Але.
Жінки у долі Кобзаря НЕ ВЕСЕЛО НА СВІТІ ЖИТЬ, КОЛИ НЕМА КОГО ЛЮБИТЬ. Т. ШЕВЧЕНКО Далека і гірка була Тарасова любов, Одвічні протилежності в житті, Кружила заметіль навколо доль, Заплуталось кохання в крижаній імлі, Але серед снігів, снігів, снігів Ішла у мрії ти, зоря весни. СВІТЛИЙ АНГЕЛ ДИТИНСТВА – ОКСАНА КОВАЛЕНКО Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились, А матері на нас дивились Та говорили,що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зарані повмирали, А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Першій музі геніального поета - Оксані - Тарас Шевченко присвятив поему "Мар'яна-черниця", саме про неї, по-дитячому світлу, казково-незабутню, згадував у поезіях "Три літа", "NN" , "Мені тринадцятий минало", "Ми вкупочці колись росли". Дорогим ім'ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів. І ми побачимо, як пізніше цей жіночий тип фатально буде подобатись Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, "справжню" - подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалась йому Оксана. Ядвіга (Дуся) Гусиковська – друге, вже юнацьке кохання, овіяне чарівністю чужого міста, чужого народу і чужої мови. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любові, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу. Ця перша приязнь, як признався сам поет своєму приятелеві Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. НАПИСАНІ ПЕРОМ ПЕЧАЛІ (1843 РІК) Серед жінок, які зустрічалися на життєвому шляху поета, що викликали його щире захоплення, була й Ганна Закревська. Хоч Тарас Шевченко найменше пов’язував можливість особистого щастя з нею (вона була дружиною П. Закревського), проте, можливо, на думку дослідників життя і творчості поета, це було найглибшим і найтривалішим його захопленням. Ганна Закревська Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступне переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорносиніх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей. Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився в мої очі, ніби казав: "У чергуванні світла і тіней - краса життя". Г.З. Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тоді б промовила мені? Ніякого. І не пізнала б. А може б, потім нагадала, Сказавши: "Снилося дурній". А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво! ВАРВАРА МИКОЛАЇВНА РЄПНІНА Доля готувала йому нову зустріч з жінкою, якій у листопаді 1843 Шевченко адресує такі рядки: "О добрый ангел! Молюсь й плачу перед тобою. Ты утвердила во мне веру в существование святых на земле". Ця жінка княжна Варвара Миколаївна Рєпніна. Їй було 35, коли вона познайомилась з 29-літнім Шевченком. Яготинська красуня, розумниця з широким світоглядом, що жила молитвами і пристрастями. Нещаслива в особистому житті, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії, - такою була нова знайома Шевченка, яку він зустрів в Яготині, і яка одразу ж палко покохала поета. "МОЛЮСЬ І ПЛАЧУ ПРЕД «Шевченко здався меніТОБОЮ...". простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною. Моє обличчя було мокре від сліз і це було щастям... Це була м'яка, чаруюча, захоплююча музика... Полум'я неповторних настроїв тривожили душу мою. В день і час його від'їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його, й що я втратила голову. Я ж дуже прив'язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю». У відомій посвяті до поеми «Тризна», адресованій Варварі Миколаївні, Шевченко щиро зізнався: Ваш добрый ангел осенил Меня бессмертными крылами И тихоструйными речами Мечты о рае пробудил... Вернути б час, і я - Варвара, Сумна, задумана княжна, Я б утекла з Яготина Аж за Урал, де, наче хмара, Пісок підводивсь над тобою, Де цар кривавою рукою Вершив безбожнії діла. Я б у задушливу казарму Як вірна подруга, прийшла... Твоєю стала б я сестрою, І в Придніпровський рідний край Листи б од тебе одсилала, Я б берегла твої пісні... Щоб чорний вітер Кос-Аралу Не спопеляв даремно дні. Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п'ять місяців міцно пов'язує його з Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні 16-річній актрисі Катерині Піуновій, незважаючи на 28 років різниці між ними. Що це було? Мана, сп'яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії - сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім'я!) була фатально схожа на першу, свячену, осяяну дитинством, кохану Оксану. ГОСТРА ДУШЕВНА ДРАМА(1857 РІК) “ Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені “ Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його. "Случайно встретил я Пиунову, - записує Шевченко у "Щоденнику", - у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангелахранителя своего, за которую готов был положить душу свою?" О, як він хотів раю! До останньої миті свого непростого життя шукав той рай і хотів, але... Рай так йому і не трапився. І на все життя залишилися лише оскомина і гіркота, і вічне запитання: "Хоч, небоже, раю? Він у мене тут...". "Але в тім і є сенс життя, що між хотінням і раєм часом постають невидимі мури - які ні проломити, ані облогою здобути, ані перестрибнути-перелетіти їх, ані обійти, ані конем об'їхати", - відзначає Валентин Чемерис у своїй повісті-феєрії "Я любила Шевченка". БІЛЬ І РОЗЧАРУВАННЯ ОСТАННІХ РОКІВ ЖИТТЯ Ликера Полусмакова була і гарна, і ніби ж розумна (вміла читати, писати). Ледарство, неохайність, корисливість Шевченкової обраниці Тарас Григорович сприйме за селянську простоту, жвавість і дотепність. Він впевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще! Починається останній самообман у житті поета. Та не судилося... Через тринадцять днів буде написано поезію, позначеною літерою. Перша поезія - '"Ликері", тепер тільки "Л". Натяк прозорий. Та поет уже не бажає, аби ця зрадниця приходила до нього навіть у сни. Більше того, він, її, здається, остерігається. Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я і походжу В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотині В садочку буду спочивати Присняться діточки мені, Веселая присниться мати, Давнє-колишній та ясний Присниться сон мені... І ти!.. Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І в малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха... Запалиш рай мій самотний. ДАЛЕКИЙ ДІВОЧИЙ ГОЛОС (З ПОЕЗІЇ ІВАНА ДРАЧА «СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА») Я тебе чекала роки й роки, Райдугу снувала з рукава На твої задумані мороки, На твої огрознені слова. Я тебе в Закревській поманила, Я душею билась в Рєпніній, А в засланні крила розкрилила В Забаржаді, смуглій і тонкій. Ні мотиль-актриса Піунова, Ні Ликери голуба мана Цвітом не зронилася в грозову Душу вільну, збурену до дна. Я б тобі схилилася на груди, Замість терну розсівала мак, Та мені зв'язали руки люди. «Хай страждає,– кажуть,– треба так». Хай у ньому сльози доспівають В ненависть, в покару, у вогні І мене, знеславлену, пускають, Щоб ридали вірші по мені. Я – Оксана, вічна твоя рана, Журна вишня в золотих роях, Я твоя надія і омана, Іскра нероздмухана твоя. Образ жінки в творчості Шевченка Перша половина ХIХ столiття. Росiя – пiд чоботом самодержавства, у ярмi стогнуть люди. Крiпака можна продати, помiняти на собаку, до смертi засiкти рiзками за найменшу провину, забрати у солдати. Та найбiльш трагiчна доля жiнки-селянки, особливо – матерi-крiпачки. Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку «ще молодою — у могилу нужда та праця положила», та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які «у наймах виросли», та в яких «у наймах коси побіліли». Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, — «Сова», «Наймичка», «Відьма», «Слепая» — світчать про не веселе, трагічне їх життя. Образ матерi у творах Шевченка - це образ жiнки-страдницi, жiнки, яка не мала змоги бути разом iз дитиною, бо була крiпачкою й повнiстю залежала вiд наказiв пана. Жiнка за часiв Шевченка була безправною людиною, яка зазнала гнiту як крiпачка i знущань у родинi. Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему «Катерина». У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями…» Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. . Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби. “Катерина” Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкамматерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему «Наймичка». Ганна, матиодиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — «мамо» “Наймичка” •Жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. Вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…») розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і матикріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці. «Сон» («На панщині пшеницю жала…») Образ Богородиці з поеми «Марія» постає верхівкою втілення жінки в радощах та горі материнства. У творі Тарас Шевченко уникає зображення суто містичних сюжетів, замінюючи їх реалістичними подіями. На думку поета, саме мати — головна вихователька й учителька добра й любові до людей — це її життєве покликання. Так зображено Марію — ідеальну, але стражденну матір, через те, що вона — покритка, яку Йосип, по-батьківськи люблячи, урятував від побиття камінням, одружившись із нею. Безталанну долю украïнськоï матерi-крiпачки поет пiдносить до найвищих висот, вiн схиляється перед ïï образом, як людство схиляється в поклонi перед образом Матерi Божоï. Для Т. Шевченка жiнка-матiр - це уособлення i Пречистоï Дiви Марiï, i матерiУкраïни. Це узагальнюючий образ усiх матерiв. Т. Шевченко вiдштовхувався вiд iдеалiв, вiд Бiблiï, бо Марiя - символ глибокого й прекрасного материнства, перед чим поет благовiв усе життя. Отже, показавши страждання безправної, хоч i прекрасної жiнки-матерi, поет нiби кличе: “Давайте ж щось зробимо, щоб не каралася так гiрко людина, мати, вiд якої – все найпрекраснiше на землi! Порвiмо кайдани!” ПОЕТ СТАВ МОРЕМ. ДАЛЕЧ СТЕПОВА, I тоді: І ХМАРОЧОСИ, Й Врага не буде супостата, ГОРИ – НИМ ЗАЛИТІ. БУНТУЮТЬ ХВИЛІ – А буде син, i буде мати, ДУМИ І СЛОВА, I будуть люди на землi І СОНЦЕ ГЕНІЯ НАД НИМ СТОЇТЬ В ЗЕНІТІ.