Transcript pps
Кохані жінки Тараса Шевченка
Далека і гірка була Тарасова любов,
Одвічні протилежності в житті,
Кружила заметіль навколо доль,
Заплуталось кохання в крижаній імлі,
Але серед снігів, снігів, снігів
Ішла у мрії ти, зоря весни.
..Те, що улюбленого поета української нації поховали у
невеличкому містечку Каневі Київської губернії, виглядає
дуже символічним. Щоправда, сам Шевченко ніяких вказівок
стосовно цього нащадкам не давав. А знаменитий “Заповіт”
було написано за півтора десятка років до того, як він вперше
побачив ці місця. Тарас Шевченко плив човном до села
Прохорівки, де мешкав його друг, перший ректор Київського
університету Михайло Максимович. Краєвид так сподобався
поетові, що він вирішив купити тут землю, збудувати будинок
і з сім’єю назавжди переїхати у цей благословенний край із
сльотавого Петербурга. До втілення мрії залишалось небагато.
Був уже намальований план простої селянської хати, в якій
поет мав відчути справжнє людське щастя, у Петербурзі
чекала молоденька красуня-наречена. Але... Замість сімейного
раю у Каневі постали дві могили. Висока і знана – самого
поета, і забута до недавнього часу – його нареченої.
Оксана Коваленко
Дорогим ім’ям першого
кохання Шевченко називав
героїнь своїх творів. І
згодом цей жіночий тип
фатально буде
подобатись Шевченкові в
жінках, змушуючи його
шукати в них ту,
«справжню» — подругу,
дружину, порадницю, якою
в дитинстві ввижалась
йому Оксана.
Першій музі геніального поета Оксані - Тарас Шевченко присвятив
поему "Мар'яна-черниця", саме про неї,
по-дитячому світлу, казково-незабутню,
згадував у поезіях "Три літа", "Мені
тринадцятий минало", "Ми вкупочці
колись росли".
Ядвіга (Дуся) Гусиковська – друге, вже юнацьке
кохання, овіяне чарівністю чужого міста,
чужого народу і чужої мови.
Тоді Тарасові було 16 років. І перше
почуття юнацької любові, що зродилося в його
душі до дівчини, що належала до іншого
середовища, зробило великий вплив на його
глибоко вразливу душу. Ця перша приязнь, як
признався сам поет своєму приятелеві Сошенкові,
облагородила його душу, піднісши його у власних
очах.
Варвара
Рєпніна
Як зізнавалася сама Варвара, Шевченко не поділяв її
почуття, хоч завжди ставився до неї з великою і
глибокою повагою, називав її своєю сестрою. Під час
заслання поета княжна листувалася з ним
(збереглося 8 листів Шевченка, 6 - Рєпніної),
зверталася до начальника "Третього відділу" графа
О.Орлова з проханням полегшити його долю. У 1849
р. поет прислав княжні ще один автопортрет. У 1850
р. О.Орлов заборонив Рєпніній листуватися з
Шевченком. У 1858 р., повертаючись із заслання,
тому 17 березня відвідав Варвару в Москві. Ще раз
бачилися вони 24 березня - це була їхня остання Їй було 35, коли вона
зустріч.
познайомилась з 29-літнім
Поема "Тризна". Посвячена Варварі Рєпніній
Шевченком.
Душі з прекрасним призначення
Повинно любити, терпіти, страждати
І дар господній, натхнення
Повинно сльозами поливати
Для Вас зрозуміло це слово.
Для Вас я радісно згорнув
Свої життєві кайдани
Священно діяв я знову
І сльози в звуки перелив.
Ваш добрий ангел осінив
Мене безсмертними крилами
І тихостройними речами
Мрії про рай пробудив.
Яготинська красуня,
розумниця з широким
світоглядом, що жила
молитвами і пристрастями.
Нещасливиця в
особистому житті, прекрасна
і добра душа, овіяна серпанком
великої поезії, — такою була
нова знайома Шевченка.
Ганна Закревська
Закревська Ганна Іванівна була дружиною
поміщика П.Закревского з Пирятина. Шевченко
познайомився з нею 29 червня 1843 р. Він
неодноразово бував у Закревських. З натяків у
спогадах О.Афанасьєва-Чужбинського видно,
що поет покохав "Ганну вродливу" (так
Шевченко назвав її в листі до свого друга
В.Закревского). На балу в поміщиці
Т.Вольховскої він не відходив від неї протягом
усього балу, а прощаючись, відірвав на пам'ять
одну з блакитних квіток, якими була
прикрашена її сукня, і довго зберігав цю
реліквію. Теплі спогади про Закревську поет
проніс через усе життя. У 1843 р. Шевченко
намалював її портрет. У 1848 р. на засланні
присвятив їй вірш "Г.З." ("Немає гірше, Як в
неволі"), в якому з щирим захопленням
звертався до неї. З ім'ям Ганни Закревської
пов'язана також поезія "Якби зустрілися ми
знову". На думку деяких дослідників Шевченко
присвятив Закревській і поему "Сліпий". Після
повернення із заслання, під час останнього
перебування на Полтавщині в 1859 р., поет
глибоко сумував через передчасну смерть
дійсно красивої Ганни Закревської.
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б. А може,
потім нагадала,
Сказавши: "Снилося дурній".
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселее та молодеє
Колишнє лихонько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми — водою розлилось,
Колишнєє святеє диво
Марія Максимович.
18 березня в 1858 р. в Москві Шевченко
познайомився з Марією Василівною Максимович. Як
згадував Г.Галаган "... Шевченко гарно співав з
дружиною Максимовича". Тоді ж подарував їй
автограф свого вірша "Садок вишневий коло хати".
Шевченко записав у щоденнику: "Яке миле,
прекрасне створіння! Але що в ній чарівніше всього
Це чистий, незайманий тип моєї землячки".
Поет з великою теплотою листувався з
М.Максимович. В одному листі (в 22.11.1858 р.)
Шевченко надіслав Марії Василівні вірш "Сон" ("На
панщіні пшеницю жала ..."), за який вона була щиро
вдячна. 10 травня в 1859 р. поет послав їй свій
автопортрет. Під час останньої подорожі в Україну
Шевченко гостював у Максимовичів у Прохорівці
(батьківщина Максимовичів, колись Полтавської
губернії, тепер Черкаської області). Тут (22 червня
1859 р.) він намалював портрет Марії і підписав:
"1859 Т. Шевченка 22 червня". Втомлене серце поета
зігрілось теплотою і увагою Марії Максимович. Не раз
Шевченко звертався до неї з проханням, щоб вона
знайшла йому підходящу пару і одружила його:
"Женіть, будь ласка, а то як ви не жените, то й сам
бог не одружить. Так і пропаду бурлакою на чужині ...
Зробіть же так , моє серце єдине ".
Доля ніби знущалася над поетом, адже на момент
знайомства з Шевченком Марія Максимович була
вже заміжня. Тому їх взаємні почуття були приречені.
Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога
швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих
п'ять місяців міцно пов'язує його з Нижнім
Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні 16річній актрисі Катерині Піуновій, незважаючи на 28
років різниці між ними. Що це було? Мана, сп'яніння
від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже
наслання, яке спізнають лише генії - сини Всесвіту,
обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка,
гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета
ім'я!) була фатально схожа на першу, свячену, осяяну
дитинством, кохану Оксану.
Катерина Піунова.
Шевченко довго шукав свою
любов, але доля не милувала
його. Він зовсім втратив голову,
закохавшись в шістнадцятирічну
актрису театру Катерину Піунову.
Але Катя відмовила поетові у
взаємності, пославшись на те,
що Шевченко на тридцять років
старше її. Решта обраниць поета
були також молодими і їх батьки
на пропозицію руки і серця в
кращому випадку пропонували
дуже вже дорослому
нареченому почекати кілька
років, поки їх дочки не
подорослішають ...
Лікерія Полусмак
Останньою любов'ю поета стала Ликерія
Полусмак. Їй було 19 років. Шевченко
балував її дорогими подаркамі.Накупив
їй суконь, капелюшків, туфель, перснів,
білизни, сережок, коралів. Але Ликерія не
захотіла переїжджати із столиці в Україну,
щоб жити в селі. Кобзар мріяв купити
землю в Каневі, побудувати будинок і
жити в ньому разом з вірною йому
дружиною. Вона покинула поета і і
незабаром стала дружиною перукаря
Яковлєва.
Після смерті чоловіка, у 1904 році,
Ликерія Яковлєва-Полусмак, приїхала до
Канева і відвідала могилу Шевченка.
Відвідуючи меморіал, в книзі відгуків
одного разу вона залишила відчайдушну
запис: "... Травень 1905 тут твоя
улюблена Ликера. Глянь, глянь на мене,
як я каюсь ...".
Прикро, але справжня народна слава і
жіноча любов прийшли до Тараса
Шевченка тільки після його смерті
ДАЛЕКИЙ ДІВОЧИЙ ГОЛОС
(З ПОЕЗІЇ ІВАНА ДРАЧА «СМЕРТЬ
ШЕВЧЕНКА»)
Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу снувала з рукава
На твої задумані мороки,
На твої огрознені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв'язали руки люди.
«Хай страждає,– кажуть,–
треба так».
Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана,
Іскра нероздмухана твоя.