Transcript Українська література 10 клас

Михайло Михайлович
Коцюбинський
Виконала студентка гр. ГЛгр-14-3
Деренг Віталіна
Любов і краса – це ті
діаманти, які він
вишліфовував із непоказних
камінчиків та заховував у
вічний скарб нашої
національної культури.
Володимир Гнатюк
Він був і залишається одним з
найоригінальніших українських прозаїків.
М. Коцюбинський одним із перших в
українській літературі усвідомив потребу її
реформаторства в напрямі модерної
європейської прози.
Його проза – це синтез народності і гуманізму,
воістину загальнолюдського масштабу інтереси,
глибинність естетичного змісту, рівне мислення,
Вивершеність образів, найяскравіші грані майстерності,
завдяки чому твори Коцюбинського
– це і духовний образ, і суть буття народу,
його жива історія, великі гуманістичні уроки,
мрія про будучину.
П.Кононенко
Сучасник письменника, критик
С. Єфремов так сказав про нього: «Людина
культурна, до найменших подробиць,
європеєць з голови до п'ят … був справжнім
аристократом Духа без жодного силування з
свого боку…».
Був дуже акуратний, благородний,
внутрішньо дисциплінований.
Знав дев'ять іноземних мов,
серед яких грецька, татарська,
циганська.
Ім'я при народженні:
Коцюбинський
Михайло Михайлович
Дата народження: 5 вересня 1864
Місце народження: м. Вінниця
Дата смерті: † 12 квітня 1913
Місце смерті: м. Чернігів Балдина гора
Громадянство: українець
Мова творів: українська
Рід діяльності: прозаїк, драматург
Роки активності: 1890 — 1913
Напрямок: проза
Жанр: повість, оповідання
Народився Михайло Коцюбинський у Вінниці.
Батько його працював дрібним службовцем,
був доброю, чесною і працьовитою людиною,
але мав нестримну, запальну вдачу, через що часто міняв
роботу.
Мати, Гликерія Максимівна, дуже любила сина,
вкладала в нього всю душу.
Під впливом матері у хлопчика рано розвинувся
інтерес до читання. У 9-10 років сам почав складати пісні на
зразок народних.
Мабуть, не від добра
Коцюбинські залишили Вінницю,
і переїхали жити у село, згодом – у
містечко Бар.
Тут Михайла віддали до
початкової школи, де він був дуже
старанним учнем.
Потім — навчався в
духовному училищі у Шаргороді.
Після закінчення Шаргородської семінарії
у 1880 р. М. Коцюбинський поїхав до
Кам’янця-Подільського, маючи намір
навчатися в університеті, але ця мрія не
здійснилася.
У 1881 р. родина Коцюбинських,
яка певний час переїздила з місця на
місце, повернулася у Вінницю.
У 1882 році він заробляє на прожиття приватними
уроками, поглиблює знання самостійно.
У 1884 році у зв’язку зі справою подільської групи
“Народної волі” поліція встановила за Коцюбинським
таємний нагляд, під яким перебував до кінця життя.
1890 р. Коцюбинський їде до Львова,
знайомиться із західноукраїнськими діячами,
зокрема з І.Франком, домовляється про
співробітництво у місцевих журналах і газетах.
1891р. Коцюбинський
складає іспит на народного
учителя у Вінницькому
реальному училищі і їде
працювати домашнім
учителем у село Лопатинці.
У 1892-1896 рр. М. Коцюбинський був у складі
Одеської філоксерної комісії, яка боролися з
шкідником винограду — філоксерою.
Робота в селах Бессарабії дала йому
матеріал для написання циклу молдавських
оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор»,
«Дорогою ціною».
Потім письменник працював у Криму, який
запалював творчу уяву чутливого до екзотики
М. Коцюбинського.
Згодом Михайло Михайлович переїхав у
Чернігів, прикипівши душею до цього
придеснянського куточка.
Тут зустрів ВіруУстимівну Дейшу,
закохався, і вона стала його дружиною – вірним
другом та помічником.
Тут виросли його діти — Юрій, Оксана,
Ірина, Роман.
Сюди приходили такі відомі у
майбутньому письменники і поети,
як Василь Блакитний, Микола
Вороний, Павло Тичина.
З 1898 року працює у земській
управі, з 1900 до 1911р. Працював
у статистичномому бюро
губернського земства.
В 1903 р. як член Чернігівської
губернської ученої архівної комісії
побував на святі відкриття
пам’ятника Іванові Котляревському.
Там зустрівся з Панасом Мирним,
Михайлом Старицьким, Лесею
Українкою, Василем Стефаником,
Оленою Пчілкою.
Майже все життя він мусив
служити по державних установах, щоб
заробляти на хліб.
Один з дослідників підрахував,
що Коцюбинський за всі свої твори
одержав 400 карбованців майже за
двадцять років роботи.
В листах до своїх видавців він
скаржився у 1908 році:
"Служба ледве-ледве дає шматок хліба,
а література... Соромно навіть
признатися представникові культурної
нації. Сиджу без копійки, голий, як
турецький святий".
1911 р. М. Коцюбинському призначили стипендію,
щоб він міг звільнитись зі служби.
Проте письменник почував себе дедалі гірше.
Його мучили астма і туберкульоз.
Час відлічував останні дні
полум'яного життя.
У лікарні М. Коцюбинський
дізнається про смерть найкращого друга,
композитора М. В. Лисенка (про їхню
дружбу докладно розповідає Н. Шурова у
книжці «Я весь був, як пісня»).
Звістка про те, що десь у селі
від голоду й хвороби,замучений
глитаями, загинув талант, співець
горя і селянських гірких сліз Архип
Тесленко, мучиться хворобою Іван
Франко, а у південних краях гине, не
в силі перемогти недугу,трагічне
серце мужньої Лесі Українки глибоко
його вразила…
У жовтні письменник
поїхав на лікування
до Києва, а наприкінці
січня повернувся до
Чернігова.
Навесні 1913 р.
М. Коцюбинського не стало.
Поховали письменника на
Балдіній горі у Чернігові,
улюбленому місці його
щоденних прогулянок.
Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі
рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним
полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням
стає художня проза.
З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли
оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма»
(1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка»
(1885).
Поїздка поклала початок постійному
співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських
виданнях.
На початку 1891 р. він їде в с. Лопатинці на
Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в
родині місцевого службовця з поглибленим вивченням
життя села, народної мови, культури і розпочинає
серйозну літературну працю.
За один 1891 рік з-під його пера
виходять оповідання «Харитя»,
«Ялинка», «П'ятизлотник»,
повість «На віру», віршована казка
«Завидющий брат».
Твори привернули увагу літературної
громадськості,
засвідчили, що в українську прозу
прийшов талановитий письменник.
На початку 90-х рр. частина молодої
української інтелігенції, перейнятої ліберальнопросвітительськими ідеями, утворює організацію
«Братство тарасівців»,
з учасниками якої Коцюбинський деякий час
підтримував зв'язок.
Цей зв'язок відбився на його творчості.
У казці «Хо» (1894) Коцюбинський підносить
значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі
в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів
«Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896),
«Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана»
(1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під
мінаретами» (1904).
Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами
молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те,
що його повість «Для загального добра» була надрукована в перекладі
російською мовою у журналі «Жизнь» (1899, кн. 12).
Важливим моментом світогляднописьменницької еволюції Коцюбинського було
оповідання «Лялечка» (1901).
У «Лялечці» Коцюбинський постає
визначним майстром психологічного аналізу.
Зосередження уваги на психологічних
колізіях стає визначальною рисою творчості
Коцюбинського
Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять
твори на теми з минулого українського народу — «На
крилах пісні» (1895) і «Дорогою ціною» (1901).
Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела «Цвіт яблуні» була в
українській літературі новаторською за
темою: порушувалась проблема
ставлення письменника до дійсності,
говорилося, що митець за будь-яких
обставин не може забувати про свій
громадянсько-професійний обов'язок,
повинен боліти чужим горем, як
власним.
У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр.
Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata
morgana» (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті
головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в
еволюції соціальної психології села, які на повну силу
виявилися під час революції. Революція остаточно
відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого
втручання в текст оповідання продовжив його як другу
частину повісті.
Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована
в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за
1910 р.) належить до найвизначніших творчих досягнень
Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської
революції.
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після
1901 р. стає соціально-психологічна новела.
Нове́ла (іт. novella, від лат.
novellus — новітній) — невеликий
за обсягом прозовий епічний твір
про незвичайну життєву подію з
несподіваним фіналом,
сконденсованою та яскраво
вимальованою дією.
Характерні ознаки новели
• Новелі властиві лаконізм, яскравість і
влучність художніх засобів.
• Серед різновидів епічного жанру новела
вирізняється строгою й усталеною
конструкцією.
До композиційних канонів новели
належать:
•наявність строгої та згорненої композиції
з яскраво вираженим композиційним
осередком (переломний момент у сюжеті,
кульмінаційний пункт дії,
контраст чи паралелізм сюжетних
мотивів і т.д.),
• перевага сюжетної однолінійності,
зведення до мінімуму кількості
персонажів.
У 1906 — 1912 рр. крім другої частини
«Fata morgana» М. Коцюбинський
створює новели «Сміх», «Він іде»
(1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В
дорозі» (1907), «Persona grata», «Як
ми їздили до Криниці» (1908),
«Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911),
«Подарунок на іменини», «Коні не
винні», образки-етюди «Хвала
життю!», «На острові» (1912), а також
повість «Тіні забутих предків» (1911).
Мовна практика Коцюбинського —
один з яскравих прикладів
широкого підходу до розвитку
літературної мови.
Не заперечуючи ваги різних стилів
української літературної мови,
слів-новотворів, оригінальних
виразів, конструкцій, він головним
джерелом збагачення мови
літератури
вважав загальнонародну розмову.
Творчість Коцюбинського служить художнім
прикладом
уже не одному поколінню українських
письменників.
Протягом 1910-1913 рр. Михайло Коцюбинський
побував в "українських Афiнах» - так жартома називав
село Криворiвню на Гуцульщинi.
Письменник захоплювався цим краєм: "Я з
головою поринув у Гуцульщину... Який оригiнальний
край. Який незвичайний казковий народ!"
Зачарувала його не лише дивна природа, але й
люди - талановитi, гордi, мужнi й вродливi.
Як і в казках, легендах,
пеpеказах, так і в повісті
М.Коцюбинського оживають ліс,
гоpи, Чеpемош, незвичайні геpої.
Оживає казка. Казка добpа і зла.
Казка любові і ненависті.
І цій казці немає ні
початку, ні кінця. Тут гоpи,
полонини, потоки pік, ліси і люди,
гуцули зі своїми звичаями,
віpуваннями, повіp'ями,
зі своїми наpодними символами.
Фольклоpними джеpелами пpекpасної повісті
стали і власні спостеpеження Михайла
Коцюбинського, і моногpафії Онищука А. та
Шухевича В., фольклоpні збіpники В.Гнатюка.
"Тіні забутих пpедків"
дихають наpодною твоpчістю.
Уже з пеpших стоpінок
повісті потpапляємо в атмосфеpу
пpадавніх віpувань гуцулів у
добpі і злі сили.
Тема повісті: зображення гуцулів, їхніх
звичаїв, побуту, фольклору; показ
єдності людини і світу природи.
Ідея: гімн природі, чистоті
людських взаємин і почуттів,
засудження бездуховного життя,
обмеженого дрібними потребами
й інтересами.
Конфлікт твору
Між родами (Палійчуки - Гутенюки) –
Іван – кохання – Марічка;
Людини з дикою гірською
природою
(Іван – Чугайстир).
Людини із власним “ я”
(роздвоєність Івана).
Побутовий (Іван-Палагна).
Людини з людським буттям
(Іван – смерть)
Фільм Сергія Параджанова
“Тіні забутих предків”
Жанр: художній
Режисер: Сергій Параджанов
Автор сценарію Іван Чандей, Сергій Параджанов
У головних ролях: Іван Миколайчук, Лариса
Кадочникова, Олександр Райданов, Неоніла
Гнеповська, Олександр Гай
Композитор: Мирослав Скорик
Кінокомпанія: Київська кіностудія художніх фільмів
ім. О.Довженка
Тривалість: 98 хвилин
Рік 1964.
Десятки років ворогували два
гуцульських роди – Палійчуки
та Гутенюки. Але сталось так,
що покохав Іван Палійчук
красуню із ворожого роду –
Марічку, якій судилося прожити
коротке, але щасливе життя…
Не міг без бути щасливим
Іванко. Але він жив далі.
Оженився. Був коханим. Дітей
не було. Господарював. І шукав
смерть, яка забрала в нього
кохану.
“Іванові не довелося загинути разом з
коханою.
Він залишається на землі – він навіть
переживає плотську низьку любов до іншої
жінки. Але поезія, що жила в ньому, не може
примиритися з цим. Він хоче доброї і
благотворної пристрасті – тої, яка осяває
людину як натхнення, благодать.
Хоче близькості в єдності з коханою. Як Ромео,
чи Трістан, чи Ферхад.
І тому порятунок для Івана – у смерті,
в небутті. Тільки там, за межею присутності, він
бачить можливість злитися зі своєю коханою і
музою.
Схожий
мотив
народжувався
в
багатьох народів, і в цій темі, звичайно ж, є
інтернаціональне звучання. Ми відкрили для
себе Карпати не як етнографічний матеріал.
Любов, відчай, самотність, смерть –
ось фрески з життя людини, які ми
створювали.»
Сергій Параджанов
Під час презентації у київському кінотеатрі
“Україна” фільму “Тіні забутих предків” у вересні 1965
року з різкою критикою арешту серед інтелігенції, які
відбулися влітку 1965 року виступили Іван Дзюба, Василь
Стус і В’ячеслав Чорновіл.
Під їхнім листом підписалося 140 присутніх.
Після цього реакція властей була блискавичною – Івана
Дзюбу звільнили з роботи у видавництві “Молодь” і
виключили з аспірантури Київського педагогічного
інституту, Чорновола звільнили з редакції газети “Молода
гвардія”, Василя Стуса відрахували з інституту літератури
АН УРСР, де він був аспірантом.