Transcript Document

Лекція 7
для магістрів факультетів германської філології,
романської філології та сходознавства
МЕТОДИ
КОМПАРАТИВІСТИКИ
І КОНТРАСТИВІСТИКИ
План:
1. Порівняльно-історичний метод
(компаративний, лінгвогенетичний)
2. Метод лінгвістичної географії (ареальний)
3. Зіставний метод та його процедури
4. Зіставно-типологічний метод
та його процедури
5. Процедури визначення мовних універсалій
Порівняльно-історичний метод
(компаративний, лінгвогенетичний)
сукупність прийомів і процедур
історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп,
а також окремих мов
для встановлення закономірностей їх розвитку
Ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції)
незафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом
планомірного порівняння відповідних пізніших фактів
двох чи більше конкретних мов
Техніка порівняльно-історичного методу:
2 паралельні процедури:
1. порівняння мовних явищ
(для цього залучають тільки споріднені мови)
2. розгляд мов в історичному аспекті
4 положення теорії мови
1) порівняння мов виявляє їх спорідненість
(походження від одного джерела — мови-основи (прамови);
2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи;
3) відмінності споріднених мов пояснюються їх безперервним розвитком;
4) зміни звуків у споріднених мовах мають закономірний характер
(корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть,
що дає можливість установити (реконструювати) архетипи
Порівняльно-історичний метод
найважливішим інструментом установлення спорідненості мов
і пізнання їх історії
Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми,
а не слова (подібність словника не є доказом спорідненості)
Правило:
якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів,
то мови споріднені;
якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів,
то мови неспоріднені або віддалено споріднені
Головна мета порівняльно-історичного методу
це відкриття законів,
за якими розвивалися мови в минулому
Завдання:
відтворення моделі прамови
розкриття історії подальшого її членування на окремі мови
і наступного розвитку виділених із прамови мов
Основні прийоми порівняльно-історичного методу:
визначення генетичної належності мовних явищ
установлення системи відповідностей і відхилень від них
на різних рівнях
моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної
і просторової локалізації мовних явищ
здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов
укр. новий
лат. novus
англ. new
реконструкція індоєвропейської праформи *nevos
Фонетичний закон
регулярні відповідності у звуках спільних за
походженням слів, коренів, афіксів
Закономірні зміни рядів звуків поширюються
не тільки на слова з однорідним значенням,
а й на інші споконвічні слова
Фонетичні закони
підтверджують історичну спадковість мов
Безперервність еволюції мов
є основним доказом їх спорідненості
Прийоми
зовнішньої і внутрішньої реконструкцій
Прийом зовнішньої реконструкції
вихід за межі однієї мови
і залученням матеріалу споріднених мов
Прийом внутрішньої реконструкції
використання даних тільки однієї мови,
але ці етимологічно споріднені дані
повинні співвідноситися
як мовні елементи різної давності
класти, кладу
вести, веду
*kladti,
*vedti
горіти, жар
корінь *gbr.
Прийом відносної хронології
встановлення не точного часу
появи мовних явищ,
а лише послідовності цих явищ у часі
(яке з них виникло раніше, а яке пізніше)
[ґ], [к], [х]
[ж], [ч], [ш] і [з'], [ц'], [с']
друг
рука
дружити, друзі
заручитися , на руці
Порівняльно-історичний метод
спрямований у минуле
(дуже далеке і не засвідчене писемними документами)
і працює і на сучасне мови
(що далі в глибінь історії простежу ється доля певної мови,
то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан)
Зміна поглядів учених на мету методу:
Реконструкція індоєвропейських праформ і прамови –
кінцева мета компаративних досліджень
Реконструкція – точка відліку для вивчення історії мови
Створення порівняльно-історичних,
порівняльних та історичних описів мов
й етимологічних словників
Порівняльно-історичний метод
П. Ф. Фортунатов А. Мейє К. Бругман
Б. Дельбрюк Є. Курилович Е. Бенвеніст
Л. Булаховський
О. Мельничук
Порівняльноісторичний
метод
Метод
глотохронології
(М. Сводеш)
Борейська
(ностратична)
теорія
(В. ІллічСвітич)
Теорія
моногенезу
мов
(О. Мельничук)
Метод
лінгвогеографії
Метод лінгвістичної географії (ареальний)
сукупність прийомів,
які полягають у картографуванні елементів мови,
що розрізняють її діалекти
поштовх
для розвитку лінгвогеографічного методу
методика реконструкції прамови А. Шлейхера
теорія концентричних хвиль Й. Шмідта
(кожне нове мовне явище поширюється з певного центра
поступово згасаючими хвилями)
Завдання лінгвістичної географії:
точне вивчення зон поширення певних мовних (діалектних)
явищ
опрацювання принципів і методики картографування
укладання діалектологічних карт
4 етапи лінгвогеографічного дослідження:
1) складання питальника;
2) збір матеріалу (анкетний чи польовий);
3) картографування зібраного матеріалу;
4) інтерпретація нанесеного діалектного матеріалу
Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос
(ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію
поширення певного мовного факту)
Два аспекти досліджень:
1. Синхронічний: визначення лінгвогеографічної ієрархії
ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч.
2. Діахронічний: дослідження архаїзмів та новоутворень.
Основоположник методу лінгвогеографії і напряму
ареальної лінгвістики
німецький учений Георг Венкер, який опублікував
діалектологічний атлас (1881 р.)
Вагомий внесок
французькі лінгвогеографи
Жюль Жильєрон і Едмон Едмон
атлас французької мови (1902—1910) (1920 карт)
вирішальний вплив на лінгвогеографію
стимул створення подібних атласів для інших мов
Лінгвістичні атласи
фіксують ареали поширення мовних явищ
(ці дані є важливими
для порівняльно-історичного мовознавства,
бо допомагають розкрити природу певних мовних явищ)
У 1925 р. М. Бартолі у «Вступі до неолінгвістики»
архаїчні елементи зберігаються
в ізольованих і периферійних областях
установив, що явища більшого ареалу є старшими
порівняно з явищами меншого ареалу
Метод лінгвістичної географії дає змогу:
обґрунтувати контури мовних союзів
виявити субстратні явища в певній мові
використати топонімічні й гідронімічні дані
Зіставний (контрастивний, типологічний) метод
(30-40-х рр. XX ст.)
сукупність прийомів дослідження й опису мови
через її системне зіставлення з іншою мовою
з метою виявлення її специфіки
Застосовується до вивчення будь-яких мов
Предмет – дослідження структури мови
в її подібностях і відмінностях
Спрямований на:
сучасний (певний) стан мови
виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами
установлення між зіставлюваними мовами відношення
контрасту на всіх мовних рівнях:
діафонія (фонологічні розходження)
діаморфія (граматичні розходження)
діасемія (семантичні розходження)
діалексія (лексичні розходження)
Основа, еталон зіставлення (tertium comparationis) –
ідеальна мовна система, спеціально сконструйована лінгвістом,
щоб у ній були представлені універсальні властивості всіх мов
Зіставлення живих мов із мовою-еталоном
змога отримати однорідні результати
Зіставний метод
проблематика мовної типології та універсалій
Мовна типологія порівняльне вивчення
структурних і функціональних особливостей мов
незалежно від їх генетичної природи
Типологія
Структурна
Функціональна
вивчення типів мови за їх
внутрішньою організацією, структурою
вивчення мови крізь призму
виконуваних функцій
Розвиток типології підготовлений ученими:
XVIII ст. (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Й.-Г. Гердер, Пор-Рояль)
Ф. Шлегель поділив мови на дві групи
(з афіксами і з флексіями)
А. Шлегель виділив аморфний тип,
флективні мови поділив на два підтипи
(синтетичний і аналітичний)
В. фон Гумбольдт виділив
інкорпоруючі (полісинтетичні) мови
Характерологічний підхід
в основу покладено різні ознаки
(наявність чи відсутність тонів,
система голосних, порядок слів у реченні),
одна й та сама мова залежно від основи класифікації потрапляє в
різні типи
Е. Сепір
запропонував типологію мов,
в основу якої покладено:
способи вираження в мові різних типів значень;
техніку поєднання морфем;
наявність чергування звуків;
рівень складності граматичних форм;
ступінь синтезу слова
21 тип мов (1921 р.)
Учені Празької лінгвістичної школи
опрацювали типологію різних мовних
рівнів
Фонологічна типологія М. С. Трубецького
Г. А. Климов запропонував
контенсивну типологію
(на основі способів вираження
суб'єктно-об'єктних відношень у реченні)
Синтаксична типологія І. І. Мещанинова
мови: номінативні й ергативні
Квантитативна типологія Дж. Грінберга
10 індексів,
за якими можна дати кількісну характеристику
ступеня синтетичності, дериваційних потенцій мови)
Кожна з мов займає в класифікації місце
відповідно до статистичного показника ознаки,
за якою класифікуються мови
Мовні універсалії
(від лат. universalis - загальний) — суттєві властивості,
важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшості з них
СИНХРОНІЧНІ:
визначають на основі трьох параметрів:
1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин (на людській мові
можна легко породжувати й сприймати інформацію);
2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові (в
усіх мовах виражені відношення між суб'єктом і предикатом, категорії
посесивності, оцінки, множинності);
3) спільність властивостей самих мовних структур (найбільша кількість
універсалій)
Універсалії
визначають обмеження, які накладаються на мову
демонструють спільність принципів побудови всіх мов
зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні
універсалії) й існуванням єдиних способів осмислення дійсності
ДІАХРОНІЧНІ:
(найпізніший дієслівний час — майбутній;
спочатку виникають вказівні, особові й питальні займенники – потім
зворотні, присвійні, неозначені й заперечні)
Мовні універсалії:
дедуктивні (встановлюються шляхом припущення,
обов'язкові для всіх мов)
індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх мовах)
абсолютні (не мають винятків)
статистичні (позначають явища високого ступеня
ймовірності, але не охоплюють усі мови – фреквенталії)
прості (елементарні) (стверджують наявність /
відсутність чогось)
складні (імплікаційні) (стверджують певну залежність
між різними явищами)
ВИСНОВКИ:
Усі зазначені методи
мають велике практичне значення
За їх допомогою виявляють:
збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах
розкривають конкретні специфічні
особливості мови
встановлюють спільні закономірності,
властиві всім мовам
Ключові поняття:
Порівняльно-історичний метод (компаративний,
лінгвогенетичний)
Техніка порівняльно-історичного методу
Фонетичний закон
Прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій
Прийом відносної хронології
Метод лінгвістичної географії (ареальний)
Зіставний метод
Зіставно-типологічний метод
Квантитативна типологія Дж. Грінберга
Мовні універсалії та їх різновиди