ВИЗНАЧНІ ДІЯЧІ ЛІТЕРАТУРИ, КУЛЬТУРИ І НАУКИ СВАЛЯВЩИНИ

ГАЛЕРЕЯ ВИЗНАЧНИХ СВАЛЯВЧАН

Андрій Карабелеш (1906 – 1964)

Гірські села Тибава і Мала Мартинка, що на Свалявщині, з народженими і виколисаними тут визначними попередниками-односельцями (у Тибаві – Ю. Гуца-Венелін, Малій Мартинці – Є. Фенцик) були завжди для А.Карабелеша дорогим отчим краєм, який давав йому творче натхнення, був прикладом долання будь-яких труднощів і виживання у неймовірно складних умовах, прикладом сходження завдяки наполегливій праці до висот освіти, самовідданого служіння народу.

Народився майбутній поет-патріот в Тибаві у багатодітній сім’ї лісника, а дитячі роки Андрійка пройшли в Малій Мартинці, куди переїхали його батьки на постійне місце проживання. Після успішного навчання в Мукачівській гімназії та Ужгородській духовній семінарії, а також закінчення філософського факультету Карлового університету у Празі А. Карабелеш учителював у Воловому (Міжгір’ї), Сваляві, потім працював профессором-викладачем російської мови та літератури, латини, малювання Хустської та Мукачівської гімназій. Педагогічну роботу поєднував з літературною творчістю, якою захопився ще в гімназійні роки. Багато сам друкується в періодичних виданнях Закарпаття і Пряшівщини, видає свої перші збірки віршів „Избранные стихотворения” (1928 р.) і „В лучах рассвета” (1929 р.), які засвідчили, що в літературу Закарпаття увійшов поет з неабияким хистом. Також залучає до творчості обдаровану молодь. З цією метою в гімназії Мукачева редагує журнал „Наши стремления”. Коли 1938 р. був створений гурток закарпатських письменників, то головою цього літературного об’єднання (по суті, Закарпатської літспілки) був обраний А. Карабелеш. З приходом до влади у 30-их роках минулого століття фашистів рішуче виступає проти цієї коричневої чуми, за що його переслідують. Тому змушений тікати у Чехію, куди раніше переселилася його дружина з двома дітьми. За підпільну антифашистську діяльність під час війни кинутий у концтабори.

В повоєнний час на педагогічній роботі у Словаччині, де стали видаватися його нові твори. Але за сміливі і справедливі виступи проти тоталітарних заходів комуністичного режиму зазнає переслідувань, що прискорює його смерть. Помер і похований в Мукачеві.

За роки незалежної України незаслужено затьмарена постать Андрія Карабелеша, його творча спадщина повертаються нам дедалі повніше і в правдивому висвітленні. На Свалявщині широко відзначаються пам’ятні дати поета-антифашиста. У рідній Малій Мартинці 1997 р. побудовано йому пам’ятник (художник Г.Дроздов), рік перед тим у Сваляві надруковано його поезії окремою книжкою. А з нагоди 100-річчя А.Карабелеша (2006р.) вийшли видання: у Мукачеві – «Співець Закарпаття» (з цікавим нарисом місцевого літератора і краєзнавця В.Пагирі про нашого земляка), в Ужгороді – «Избранное» (Карабелешові поезії і його записки з фашистських концтаборів; передмова дослідника і видавця В.Падяка), цікава книжка “Долю не вибирають” (Штрихи до біографії. Вибрані твори. Спогади), в якій закарпатські науковці Ф.Куля та І.Мигович (вони ж упорядники видання) та інші автори висвітлюють маловідомі факти життя і творчості поета і фольклориста, педагога і художника, перекладача творів з іноземних мов А.Карабелеша.

Василь Асталош (1924 – 1993 р.)

Відомий український майстер декоративно – ужиткового мистецтва, талановитий різьбяр по дереву Василь Михайлович Асталош народився в Сваляві. З юних літ виявив успадковану від батька обдарованість і потяг до художнього відтворення краси природи і самобутніх традицій рідного краю. Цьому вмінню навчав дітей після закінчення Свалявської горожанської (неповно середньої) школи і Мукачівської вчительської семінарії, учителюючи в школах Свалявщини (Сасівці, Синяк та Стройному), а згодом – працюючу молодь, очолюючи експериментальну лабораторію Драчинської художньо– сувенірної фабрики .

Розробив серії тематичних картин, зразки сувенірів (різьблені барельєфні портрети українських письменників– класиків Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та ін.), закарпатські орнаменти, пам’ятні місця і природоохоронні об’єкти Закарпаття. Вражають життєвою достовірністю і технікою виконання його багатофігурні композиції “Сутичка демонстрантів із жандармами у Сваляві”, “Страйк”, “На полонину”, “Визволителі Карпат”, “Вісники миру”, “Золоті ворота” (до 1500-річчя Києва), “Хрещення Русі” (до 1000-річчя)та інші роботи, різьблені на дереві і карбовані на металі. Цікаві також його роботи, , що відтворюють образи прославлених опришків – захисників простолюду від соціальної несправедливості та сваволі визискувачів (“Олекса Довбуш”, “Опришок Пинтя”) і працелюбних горян Карпатського краю (“Лісоруби”, “Вівчар на полонині” та ін.). Саме у цих витворах, які перегукуються з місцевою фольклорною творчістю вказаної тематики, чи не найяскравіше передаються митцем народна філософія верховинського побуту, сувора романтика змагань за краще життя.

Різножанрові твори Василя Асталоша, виготовлені за його задумами-ескізами, вироби декоративно-прикладного мистецтва експонувалися на обласних, республіканських і зарубіжних виставках, ярмарках, де відзначалися дипломами і медалями. Зокрема, вони демонструвалися в Монреалі (Канада) на виставці “Експо-70”, експортувалися в США, Бельгію, Угорщину та інші країни, підносилися як сувеніри численним гостям, різним делегаціям, що приїжджали в наш край. Вони і нині є окрасою музеїв, осель і гідною пам’яттю про талановитого умільця і чудового наставника молоді, скромного митця–повижника. Він удостоєний звання “Заслужений майстер народної творчості України” та інших нагород. Його іменем названо одну із вулиць рідної Сваляви.

Юрій Гуца-Венелін (1802-1839)

Першовитоки рідкісного таланту майбутнього вченого слов’янознавця, історика, етнографа й фольклориста, джерела його благодатного світосприймання започаткувалися в рідній Тибаві на Свалявщині, де він народився в сім’ї священика. Після здобуття гімназійної освіти в Ужгороді навчався у Львівському університеті, учителював у м. Кишиневі (Молдова). Зацікавившись історією слов’ян, переїжджає до Москви, закінчує там університет і за завданням Російської академії наук здійснює наукову подорож до Болгарії. Своїми працями з болгарської історії, літератури та фольклору став засновником болгаристики в Росії та Україні, сприяв національно-культурному відродженню болгар, які встановили йому пам’ятник у славнозвісному м. Габрові. За останні два десятиліття чимало зроблено щодо вивчення, популяризації спадщини видатного вітчизняного вченого та увіковічення його пам’яті. У 1989р. і 2002р. проведено в Ужгороді та Сваляві міжнародні наукові конференції. Матеріали конференцій надруковано окремими книжками. А до 200-річчя Ю.Гуци-Венеліна вперше видано збірник праць самого вченого з аналізом його наукової спадщини, яка стосується історії України і її складової частини - Закарпаття («Ю.Венелін. З наукової спадщини визначного славіста». Історичний нарис проф. Д.Данилюка. Ужгород – 2002р.). Але відкритий 1991р. знаменитому земляку пам’ятник у Сваляві ще чекає на своє поновлення.

Георгій Дулішкович ( 1928 – 1998 )

У с. Голубиному в сім’ї священика народився майбутній самодіяльний композитор, талановитий диригент хорових та оркестрових колективів. Післявоєнні репресії тоталітарного режиму щодо греко-католицької церкви в Закарпатті не обійшли і духовно багату, інтелігентну, але скромну в статках родину Дулішковичів. Батька Георгія, Євмена, який тоді проживав у м. Мукачеві і працював архідияконом Мукачівського приходу, особливою нарадою при Міністерстві держбезпеки СРСР засуджено на 10 років позбавлення волі, а старшого Георгієвого брата Віктора, теж греко– католицького священика, - на 25 років у таборах ГУЛАГу (там він і загинув). Долаючи життеві труднощі, зумовлені й політичними мотивами, наполегливий у праці Георгій зумів здобути відповідну загальну і музичну освіту – закінчив Мукачівську СШ № 1 ім. О.Пушкіна, Ужгородське музучилище. • Став ініціатором відкриття у Сваляві дитячої музичної школи і першим її директором. Викладаючи основи музичної грамоти, був одним із перших учителів майбутнього видатного композитора (уродженця Сваляви) Євгена Станковича. Г.Дулішкович - автор численних музичних обробок народних пісень і духовного піснеспіву для церковних хорів, а також власних пісень на слова місцевих літераторів. З хоровими колективами виступав у Києві, Москві, Празі, Будапешті. В останні роки керував Свалявським хором ветеранів війни і праці, якому присвоєно звання народного. Велику закоханість до мистецтва прищепив і своїм чотирьом синам, які природжений мистецький талант розкривають нині як художники.

Брати Молнари

Талановиті педагоги, літератори і фольклористи Михайло і Василь Молнари – уродженці славнозвісного с. Голубиного на Свалявщині, звідки вийшло чимало представників культурно-освітньої інтелігенції, діячів державного і господарського будівництва. Працюючи впродовж багатьох років сільськими вчителями, вміло поєднували свою високопрофесійну педагогічну з культурно-освітньою, літературною і фолькльорно-етнографічною діяльністю.

Михайло Іванович Молнар (1912 -1997)

після закінчення народної школи став навчатися в Ужгородській гімназії, а завершив повний курс в Мукачівській гімназії. Поскільки мрія про подальше навчання в Празькому університеті не могла збутися, вирішив віддавати здобуті знання дітям Верховини. Спершу вчителював у селах Свалявського району (Сасівці, Поляні, Сускові, Солочині), а з 1945 р. упродовж 30 років працював директором школи у рідному Голубиному. Саме тут сповна розкрився його творчий талант керівника-організатора шкільного колективу, вчителя історії та географії, умілого вихователя засобами мистецтва як в школі, так і поза нею. З його ініціативи народним методом побудовано другий поверх школи і значно покращено її матеріальну базу. Ним започатковано і велику вчительську династію Молнарів (уже в трьох поколіннях нині нараховується понад 30 педагогів). . Як справжній ентузіаст розвитку не тільки освіти, але й піднесення культури, мистецтва в Голубиному і на Свалявщині, М. Молнар разом з однодумцями організував різножанрову учнівську самодіяльність, а в селі – відомі в районі й області хор-ланку “Голубинська борона”, вокальні ансамблі “Сім сестер Молнар”, “Голубинські свашки”, а також чоловічий вокальний ансамбль “Сім братів Цімболинців” та ін. Керовані ним ці та інші самобутні співочі, фольклорно-етнографічні колективи чудово виступали на різних сценах та в передачах Закарпатського облтелерадіо, були призерами районних, обласних і республіканських оглядів, знімались у кінофільмах “Співає Україна” і “Весілля на Свалявщині” (остання кінострічка створена за сценарієм М.Молнара).

Брати Молнари (продовження)

З гімназійних років записував музичний фольклор, а етнографічну самобутність рідної Свалявщини відтворював у нарисах, літературних пробах. Згодом інсценував для драмгуртків декілька народних казок і написав дитячі п’єси “Дід Мороз та Бабушка Зима”, “Злий Петро”, які вийшли окремими книжечками. Чимало новел, нарисів, усмішок, фольклорно-етнографічних матеріалів опублікував у свалявський районній газеті. Особливо популярні гуморески, написані ним мовою місцевої говірки, що смішили слухачів у концертах, критикували вади суспільного і побутового життя. Незадовго перед відходом з життя вийшли його “Голубинські бувальщини”(1997 р.) – збірка цікавих оповідей, взятих з реального минулого життя і пересипаних дотепними жартами.Свою улюблену професійну і літературно-творчу роботу поєднував із громадською діяльністю. Постійно обирався депутатом сільської ради , а в окремі періоди й депутатом районної ради.Очолив відроджене в часи незалежної України районне товариство ім. О.Духновича.За багаторічну плідну діяльність на освітянській ниві М.І..Молнар удостоєний звання “Заслужений учитель Української РСР”,нагороджений медаллю А.Макаренка та відзначений багатьма іншими нагородами. На рідній Голубинській школі вдячні односельці , з участю громадськості району, встановили йому меморіальну дошку.

Василь Іванович Молнар (нар. 1922 р.),

закінчивши в 1941 р. Мукачівську гімназію, навчався в Ужгородській духовній семінарії. Після визволення Закарпаття здобув вищу філологічну освіту і запровадив вперше в Свалявському районі, учителюючи в Голубинській школі, вивчення англійської мови. Протягом багатьох років був керівником районного методичного об’єднання вчителів англійської мови. Набуті глибокі знання з іноземних мов уміло передавав своїм вихованцям, викладав і латинську мову в Свалявській гімназії. Нагороджений значком “Відмінник народної освіти України”.

Педагогічну роботу поєднував з літературною творчістю. Перші його прозові твори (етюди, оповідання) з’явилися друком ще в роки навчання в гімназії, згодом – в ужгородських газетах “Русская правда”, “Русское слово”, будапештській газеті. До цієї творчості повернувся після війни дещо пізніше, але впродовж майже 50 років написав і опублікував у пресі (останнім часом здебільшого у “Вістях Свалявщини”, “Трембіті” і “Новинах Закарпаття”) понад 800 оповідань, нарисів, гуморесок, етюдів і статей на актуальні, соціально значимі теми. За період незалежності України вийшли з друку його цікаві, повчальні книжки “Поклик отчого краю” (1997 р.), “Бризки з Лужанки” (1999 р.), автобіографічний нарис “Кривулями життя” (2007р.).А етнографічні нариси “Вичурки у вуйны Полані”, “Што ня болить...”, написані самобутньою місцевою говіркою обома авторами братами, побачили світ у 2002 р. Починаючи з часу створення (грудень 1988 р.) районного літературного об’єднання „Струмочок”, В. І. Молнар незмінно очолює його.

Високопрофесійна педагогічна і багатогранна творча діяльність братів Молнарів – приклад справжньої інтелігентності, самовідданого служіння рідному краю.

Брати Шерегії

Обидва брати Юрій та Євген Шерегії, які стали визначними театральними і культурно-освітніми діячами, народилися в Дусині на Свалявщині в сім’ї священика.

Юрій Шерегій (1907-1980)

після навчання в горожанській школі, Ужгородській гімназії закінчив філософський факультет Карлового університету в Празі. Захопившись театром під час гімназійного навчання, організував аматорський гурток “Верховина” (з 1931р. – “Веселка”), який показав понад 50 вистав української класики в селах і містах Закарпаття і Празі. На базі цього драмколективу спільно з братом Євгеном та іншими однодумцями організував із місцевих любителів, учителів і студентів, професійний театр «Нова сцена» в Хусті. Писав для театру і власні п’єси. З приходом окупаційної угорської влади в Закарпаття виїхав у Югославію, затим у Словаччину, де продовжував театральну діяльність. Автор великої праці «Нариси історії закарпатських театрів Закарпатської України до 1945р.»

Євген Шерегій (1910-1985)

теж зробив неабиякий внесок у розвиток культури, театрального мистецтва Закарпаття. Майбутній композитор і диригент музичних вистав, актор і співак, педагог після закінчення Ужгородської гімназії, Мукачівської семінарії і навчання в Празькому університеті вчителював у селах Іршавського та Хустського районів. Та найкраще свій творчий талант став розкривати у хустському театрі «Нова сцена», де велику популярність приносила йому створювана ним музика до оперет («Танго для тебе» і ін.). Після війни працював музичним керівником в Ужгородському муздрамтеатрі, затим методистом Закарпатського обласного будинку народної творчості. Допомагала Євгену в культурно-освітній діяльності його дружина Марія Шерегій – вчителька співів і диригент, відома вишивальниця й етнограф, заслужений майстер народної творчості України.

Корифеям закарпатського театру, братам Юрію і Євгену Шерегіям встановлено в рідному Дусині меморіальну дошку, де вони народилися і жили. Їх іменем названо обласну премію за кращі театральні вистави, акторські ролі та драматичні твори.

Дбаючи про належну матеріальну базу, директор водночас займався викладацькою і методичною роботою, внаслідок чого з’явилися нові методрозробки і педагогічні рекомендації з питань середньої спеціальної освіти, які публікувалися й у пресі. Закінчив заочно аспірантуру в Київському науково-дослідному інституті педагогіки і захистив дисертацію на звання кандидата педагогічних наук. За внесок у розвиток середньої спеціальної освіти йому присвоєно звання заслуженого працівника харчової промисловості, заслуженого вчителя України, нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю А.Макаренка та іншими відзнаками.

Василь Лізанець ( 1927-2008 )

Непростий шлях уродженця гірського с.Оленева на Свалявщині Василя Васильовича Лізанця, вихідця з багатодітної сім’ї, до авторитетного керівника новоствореного ним разом з однодумцями престижного навчального закладу. Після закінчення початкової школи у рідному селі, семирічної у сусідньому Плоскому здобув середню спеціальну освіту Хустському лісотехнікумі. Трудову діяльність розпочинав апаратником, майстром і заступником начальника ретортного цеху Свалявського лісохімкомбінату. Виявивши активному господарнику довір’я, свалявці обрали В.Лізанця депутатом міської ради, потім – згодом головою міськради. Тоді ж закінчив (заочно) Ужгородський держуніверситет. А з липня 1964р. впродовж майже сорока років очолював Свалявський політехнікум, який згодом став коледжем Київського національного університету харчових технологій. З його ініціативи були споруджені навчальний і лабораторні корпуси, три студентські гуртожитки, а також два багатоквартирні житлові будинки для викладачів і техперсоналу закладу.

Григорій Таркович ( 1754 – 1841 )

Народився майбутній церковний і культурно-освітній діяч, літератор Карпатського краю в селі Пасіці на Свалявщині у родині дяка. Після здобуття початкової освіти у рідному селі, навчання в Ужгородській гімназії, Великоварадинській академії (нині Румунія) і теологічних студій у Відні, викладав в Ужгородській духовній семінарії, був її директором. Згодом його призначено як великого знавця церковнослов’янської мови цензором руських книг, що видавалися в Будапешті. А в 1816 р. Г. Таркович став першим владикою (згодом єпископом) новоствореної Пряшівської єпархії. У Пряшеві (а Пряшівщина разом із нинішнім Закарпаттям становили тоді, як відомо, історично єдиний Карпаторусинський край, що входив до Австро-Угорщини) Г. Таркович спільно з іншими однодумцями зібрав і відкрив за прикладом раніше створеної в Ужгороді велику бібліотеку. У літературно-творчому процесі Закарпаття наш краянин був у ряді перших авторів класичного силабічного віршування – написав і надрукував 1805 року в Будапешті поезію-оду на честь палатина Угорщини Йосифа. Твір присвячено визначному діячеві угорського відродження, засновнику Угорського національного музею, почесному членові кількох університетів Ференцу Сечені. Г.Таркович був і духовним наставником майбутнього письменника-будителя О. Духновича, який працював тоді у Пряшівській єпископській канцелярії. Отже, наш земляк, поширюючи національну освіту й культуру серед русинсько-українського населення, став предтечею народно будительського руху в Карпатському краю.

Євген Станкович (нар. 1942 р.)

Євген Станкович прийшов у світ барвистої карпатської осені, аби навічно вписати своїм могутнім талантом і винятковою працьовитістю яскраву сторінку в українську і світову музичну культуру. .

Своє коріння і перші паростки музично творчого буяння митця беруть у мальовничому природою отчому краю, споконвіку щедрому на творчі таланти, багатющому на самобутні народні пісні, мелодії. Ось у такому прекрасному куточку вічнозелених Карпат, у рідній Сваляві, народився Євген Станкович, який у свої зрілі літа став одним із найвідоміших композиторів сучасності. Тепер він у всепоглинаючому полоні великої музики, живе і творить у столиці України - Києві. Його кращі твори здобувають світове визнання. Про це свідчить хоча б те, що створена Є. Станковичем камерна симфонія №3 (“Я стверджуюсь” – за патріотичною поезією П. Тичини), згідно з ухвалою ЮНЕСКО, отримала високу нагороду, вона увійшла в десятку найкращих творів світу за 1985 рік. Нині Євген Станкович – академік Академії мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка та всеукраїнської премії «Визнання», премії ім. Артемія Веделя і кількох міжнародних премій та фестивалів, професор, завідуючий кафедрою композиції Національної музичної академії. Він удостоєний звання народного артиста України, нагороджений орденом Святого Володимира. Про музичну творчість Є. Станковича вже написано чимало позитивного і нині пишуть у вітчизняній і зарубіжній пресі, видані дві книжки музикознавців С. Лісецького та О. Зінькевич, а також ювілейний буклет (до 60-ліття).

А почалося Євгенове захоплення музикою, потяг до гри на музичних інструментах уже в ранньому віці.. Цьому сприяли й рідні батьки – прості,високоінтелегентні вчителі. Мати Євгена, Єлизавета Василівна ,зі втіхою згадує дитячі, юні і подальші роки життєвого шляху люблячого сина. Жвавий хлопчик успішно навчався паралельно в загальноосвітній, спочатку Свалявській семирічці (нині ЗОШ І –ІІІ №3) і згодом в старших класах Свалявської СШ №1, а також у дитячій музичній школі. У здобутті музичної освіти Євгену щастило на ерудованих фахівців: у Свалявській музшколі – це, насамперед, її директор, хоровий диригент Г. Є. Дулішкович, а в Ужгородському музучилищі – це визначний композитор С. Ф. Мартон, який перший помітив у юнакові більше, ніж старанного учня – баяніста, порадив перейти на віолончель, а потім прилучив його до спроб композиторської творчості.

Євген Станкович (нар. 1942 р.) продовження)

Тому у Львівську державну консерваторію Євген уже вступає за очевидним покликанням – навчається на композиторському факультеті у відомих професорів А. Солтиса, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського і ін. Після служби в армії Є. Станкович продовжує навчання на композиторському факультеті Київської державної консерваторії, де опановував секрети композиції під керівництвом видатних майстрів музичного мистецтва, професорів Б. Лятошинського і М. Скорика. Після закінчення консерваторії працював, удосконалюючи свою композиторську майстерність, у видавництві “Музична Україна”, затим у 1976 р. переходить на творчу роботу. Відтоді рік у рік ще більше став розквітати композиторський талант, зростати авторитет митця в музичному світі. Не випадково композиторська громадськість упродовж багатьох років доручала Є. Станковичу очолювати Київську обласну, а згодом і республіканську Спілку композиторів. Нині він знову голова Національної спілки композиторів України. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР (1985-1989 рр.) і народним депутатом СРСР (1989-1991 рр.). Творчий доробок композитора складають 14 симфоній (в тому числі – 9 камерних), інструментальні концерти для віолончелі, альта та оркестру, 5 балетів (“Ольга”, “Прометей”, “Майська ніч”, “Ніч перед Різдвом”, “Вікінги”), камерно – інструментальні твори, сонати, п’єси для різних інструментів, романси, пісні, музика до драматичних спектаклів, ряд творів для хору з оркестром (“Я стверджуюся”, “Цвітіння папороті”, “Панахида за померлими з голоду”, “Нехай прийде царство твоє”), для хору без супроводу (“Симфонія – диптих” на вірші Т. Шевченка, хоровий концерт “Господи, Владико наш” на тексти з Книги Псалмів та ін), обробки народних та обрядових пісень.

Приваблює Є. Станковича і кіно. Він є автором музики понад 100 фільмів – художніх, телевізійних, хронікально – документальних. Серед них згадуємо хвилюючу музику до таких відомих кіно – і телефільмів, як “Ярослав Мудрий”, “Роксолана”, “Лісова пісня”, “Украдене щастя”, “Камінна душа”, “Ізгой”, “Жменяки” (за романом закарпатського письменника М. Томчанія) та інші.Його музична творчість – це яскраве відтворення засобами пристрасної музики світлих героїчних і сумних трагічних сторінок життя українського народу. Музика Є. Станковича широко виконується не тільки в нас, Україні, а й у різних країнах світу, на міжнародних фестивалях і в авторських концертах. .

Євген Станкович (нар. 1942 р.) продовження)

Тішимося, що рідна Свалява народила і виколисала сина, який, осягнувши славу видатного митця, не пориває своїх родовідних коренів, шанобливо ставиться до люблячої матері, не забуває гарний природою і людьми отчий край, черпає від них творчу наснагу. Вірного сина нашої землі Євгена Станковича вдячні свалявці на велелюдних урочистостях назвали почесним громадянином свого міста.

Указом Президента України за визначний особистий внесок у примноження світової скарбниці музичного мистецтва, багаторічну плідну діяльність на ниві збагачення національної культури присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави Станковичу Євгену Федоровичу композиторові, голові правління Національної спілки композиторів України

В когорті народних будителів Закарпаття помітне місце займає Євген Фенцик, чия творча діяльність як поета, прозаїка і драматурга, журналіста, історика літератури і публіциста припадає на другу половину ХІХ ст. Родом Євген Андрійович Фенцик із сім’ї сільського священика с. Малої Мартинки на Свалявщині. Навчався Є. Фенцик в Ужгородській і Сатмарській (нині місто Сату-Маре в Румунії) гімназіях, затим на богословському факультеті Віденського університету. Під час університетських студій у Відні він зацікавився історією та культурою слов’янських народів і пройнявся ідеєю їх єднання, відвідував гуртки цього спрямування.

Євген Фенцик (1844 – 1903)

Здобувши вищу освіту, з 1869р. став працювати сільським священиком у закарпатських селах Богаревиці, Буківці, Дусині, Порошкові, Великому Раковці та Горінчеві – останньому селі (на Хустщині) його місця проживання, де і помер.

Літературна спадщина Є. Фенцика досить різноманітна своєю тематикою і жанровою широтою. Він був автором численних поетичних, прозових і драматичних творів, публіцистичних нарисів та етнографічних статей, перекладів і фольклорних записів, укладачем церковних проповідей. Свої різножанрові твори і краєзнавчі праці друкував в ужгородських і львівських газетах.

Прогресивною і плідною є також Фенцикова видавнича і журналістська діяльність. У 1885 році він заснував журнал „Листок”, який редагував до останніх днів свого життя. У часописі публікувалися його власні та інших авторів літературно - та історико-краєзнавчі розвідки, науково-популярні статті. Наш земляк уклав також для народних шкіл п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства, фізики, а для віруючих — “Молитвослов” і “Литургику”. Вдячна культурно-мистецька громадськість Закарпаття встановила й урочисто відкрила в Ужгороді (біля теперішньої обласної філармонії) 16 травня 1926 року пам’ятник Є. Фенцику (скульптор Олена Мондич).

Іван Мигович ( нар. 1942 р.)

Родом із с. Малої Мартинки на Свалявщині є нині відомий науковець соціолог, педагог, громадсько-політичний діяч Закарпаття. Виходець із простої родини робітника і селянки, закінчивши Тибавську семирічку і Мукачівський сільськогосподарський технікум, працював у Тибавському колгоспі (бригадиром садоводом), в редакції Воловецької райгазети. Затим закінчив Львівський поліграфічний інститут ім. І.Федорова, пізніше – Академію суспільних наук у Москві. Був на комсомольській і партійній роботі. Після захисту кандидатської і докторської дисертацій стає професором кафедри соціальної роботи Ужгородського державного (нині національного) університету. Обирався депутатом обласної ради і народним депутатом Верховної Ради України третього і четвертого скликань. Автор більше трьох десятків книг і брошур, понад 200 наукових і публіцистичних статей (публікувалися у центральній і місцевій періодиці), зокрема із проблем соціальної сфери, русинства, релігійних конфесій краю. Ініціатор і співавтор видання цікавої книжки “Долю не вибирають …” про нашого визначного земляка Андрія Карабелеша. Нещодавно написав і видав книжку про рідну Малу Мартинку.

Іван Іванович Мигович – член Національної спілки журналістів, Соціологічної асоціації України та інших громадських організацій.

Життєвий і творчий шлях Івана Сільвая – закарпатського етнографа і фольклориста, священика незвичайне явище в літературному процесі і духовному житті Закарпаття. Потопаюче в насадженнях с. Сускове, де він народився в священичій родині вихідця з Угорщини Антонія Сільвої і місцевої русинки Катерини Легези, стало для майбутнього літератора улюбленим отчим краєм. Саме тут глибоко пройнявся долею місцевих жителів,так полюбив їхню бесіду та обряди, що став захисником національного буття закарпаторусинського населення, послідовним борцем проти його мадяризації та асиміляції. Першим навчителем Іванка був його освічений батько, який змалку заохочував сина до науки і мистецтва. Своє успішне навчання юнак продовжив в Ужгородській гімназії, Сатмарській (тепер Румунія) семінарії, потім у Будапештському університеті на богословському факультеті. Після закінчення університету і посвячення у священики І. Сільвай був спочатку направлений у рідне Сускове помічником священнослужителем до свого батька, потім попував у селах Дусині (на Свалявщині), Тур’ї Реметах (на Перечинщині), Новому Давидкові (на Мукачівщині) і водночас займався улюбленою літературною творчістю.

Іван Сільвай (1838 – 1904)

Літературний доробок Івана Сільвая виявився найбагатшим своїм обсягом і вельми різноманітним ідейно-тематичним змістом, жанровою структурою в закарпатському письменстві другої полонини ХІХ століття. Він писав світські (ліро-епічні та історичні) й духовні вірші, балади, оповідання, повісті, байки, п’єси, публіцистичні статті, етнографічні нариси, церковні проповіді, записував народні пісні, обрядові співанки і колядки тощо. Його окремі твори друкувалися в тогочасних ужгородських часописах. Але значна частина його спадку й досі не побачила світ. За життя письменника окремою книжкою вийшов тільки його „Пісенник” (1903р.) – збірник текстів з нотами церковного піснеспіву. Вибрані його твори окремими виданнями вийшли значно пізніше в Ужгороді та Пряшеві, а також в антологіях.

З нагоди його 150-річчя сельчани Сускова встановили на будинку школи оновлену меморіальну дошку, а в Сусківській школі відкрито музей із цікавими матеріалами про письменника. На честь письменника, який похований в с. Новому Давидкові, названо вулиці в Ужгороді, Мукачеві, Сваляві, Сускові, Чинадієві, Новому Давидкові та інших містах і селах Закарпаття.

Мирослав Чайковський (1927 – 1995)

Відданий усією душею охороні здоров’я і музичному мистецтву, невтомний діяч нашого краю і щирий український патріот, Мирослав Степанович Чайковський народився у с. Дубриничах, що на Перечинщині. Уже в юності обрав шлях безкорисливого служіння людям на воєдино злучених ним благородних нивах – медичної служби і рідної культури. Після закінчення Ужгородської СШ №1 із золотою медаллю (перша в Закарпатті серед випускників тодішніх десятирічок) вступив в Ужгороді одночасно у два навчальні заклади – державний університет на медичний факультет і в музичне училище. Свій унікальний професійний вибір підтвердив спочатку успішним навчанням в обох закладах, а згодом – діловитістю, неабиякими практичними справами у двох важливих галузях нашого життя – медичній і культурно освітній. Працюючи з 1953 р. у Сваляві лікарем пологового відділення, відтак – головним лікарем райлікарні, Мирослав Чайковський виявився гідним продовжувачем традицій діяльності, сповна відданої людям, яку започаткували й утверджували на Свалявщині умілі лікарі-керівники районної охорони здоров’я Микола Різдорфер, Іван Фотан, Тиберій Дулішкович та інші кваліфіковані фахівці лікарської справи. Він домігся значного розширення мережі й удосконалення роботи лікувальних закладів у нашому районі. За його ініціативи та настійливості зведено у Сваляві нові корпуси райлікарні, нову чотириповерхову районну поліклініку, а в селах району з’явилися новозбудовані фельдшерсько-акушерські пункти, амбулаторії. Водночас як справжній ентузіаст музики і народної пісні Мирослав Степанович блискуче розкрив і другу сторону свого таланту, організувавши у 1953 році хор при райспоживспілці, яким незмінно керував упродовж 42 років. Прославлений хор успішно виступав на різноманітних оглядах, святах і фестивалях, у селах і містах, зокрема Ужгороді, Києві і Москві, а також за кордоном, і здобув почесне звання народного. В 1998 р. разом з однодумцями створив і церковний хор греко-католицької церкви. Понад 1300 концертів, літургійних піснеспівів подарував людям з цими хоровими колективами. Подвижницька діяльність М. С. Чайковського – зразок людяності і щедрості великого працелюба, який дарував материнське щастя, рятував життя людей і прилучав їх до одухотворюючої краси мистецтва. М. С. Чайковський, добре знаний і шанований на Свалявщині і за її межами, обирався депутатом обласної і районної Рад, був удостоєний почесних звань – заслужений лікар і заслужений працівник культури України, відзначений іншими високими урядовими нагородами. Одну з вулиць Сваляви заслужено названо іменем незабутнього Мирослава Чайковського, а створений ним народний хор тепер також носить його ім’я. Виявом глибокої шани до постаті невтомного трудівника і вдячності свалявців за здійснене М. С. Чайковським на ниві охорони здоров’я і культури стала ухвала Свалявської міської ради занести його першим (посмертно) до нещодавно заснованої Книги почесних громадян міста, а також встановлення портрета почесного громадянина в галереї барельєфів визначних діячів Свалявщини на адмінбудинку міськради.

Михайло Коцан (нар. 1940)

У нинішньому мистецькому житті Сваляви чи не найпотужнішим є духовий оркестр “Гелікон”, який своєю виконавською майстерністю завдячує передусім своєму диригенту Михайлу Михайловичу Коцану. Безмежна відданість музичному мистецтву керівника цього згуртованого колективу оркестрантів почалася з дитинства. Його любий дід-вівчар, який не розлучався з трембітою і сопілкою, виготовив і маленькому внукові Михайлику сопілку. Маючи від народження прекрасний музичний слух, опанував гру на скрипці та всіх наявних музінструментах. Тож, природньо, після навчання в семирічній школі на Виноградівщині, де народився ( в с. Горбки ), вступив до Ужгородського музичного училища, після закінчення якого став працювати у Великому Березному. Та найяскравіше талант М. Коцана як знавця і виконавця духової музики розкрився, коли його запросили керувати великим духовим оркестром Свалявського лісокомбінату. Відтоді виступи трубачів перед прихильними глядачами, а також авторитетними журі на різних конкурсах-оглядах здобували дедалі більше загальнообласне, республіканське і всесоюзне визнання, золоті й срібні медалі та інші нагороди. Керовані ним оркестри багато раз виступали в Росії, Угорщині, Чехословачині та Польщі. Колективу було присвоєно почесне звання народного, а його керівнику "Заслужений працівник культури України". Відрадно, що після того, як лісокомбінат із-за відомих фінансово економічних труднощів не міг опікуватися духовим оркестром, підтримку йому надала Свалявська міська рада і його нині покійний голова М. Міговк. Відроджена чудова гра цього колективу нині на злеті. У його репертуарі не тільки класичні українські, російські, чеські, угорські, німецькі твори, але й наші самобутні закарпатські мелодії, колядки тощо.

Уродженець м.Сваляви виховувався у робітничій сім’ї, але з дитинства став захоплюватися грою на музінструментах, відтак прилучатися до музичного та хореографічного мистецтва. Тож після здобуття середньої освіти в школі та ремісничому училищі вступив до Хустського культурно-освітнього училища, де опанував професію керівника духового оркестру.

Олександр Маріяш (1935- 2000)

Повернувшись на роботу в рідне МПТУ-9, чимало зробив у цьому навчальному закладі і загалом у Сваляві щодо розвитку народної художньої самодіяльності. Керовані ним духовий оркестр (йому було присвоєно звання “народний”) в міськтехучилищі , а також танцювальні колективи у лісокомбінаті., училищі, Будинку піонерів, школі-інтернаті успішно виступали на різних святах концертах, оглядах-конкурсах у Сваляві, Ужгороді, Києві, в санаторіях тощо. Олександра Маріяша удостоєно звань заслуженого працівника культури України, відмінника народної освіти та численних інших нагород.

Олександр Митрак (1837 -1913)

Однодумцем О. Духновича і продовжувачем його патріотичних ідей у розгортанні будительського руху в Закарпатті став Олександр Митрак, відомий письменник, журналіст, етнограф і мовознавець. Він народився в с. Плоскому на Свалявщині у сім’ї місцевого священика. Після здобуття початкової освіти в рідному селі десятирічним хлопчиком вступає в Ужгородську шестикласну гімназію, а останні два класи закінчує в м. Сатмарі (сьогодні Сату-Маре в Румунії). Потім навчається в Ужгородській богословській семінарії, після закінчення якої служив священиком у селах Ільниці, Великих Лучках, Ясенові, Кленовому та Ворочеві. Деякий час (1864-1868 рр.) був й учителем релігії в Мукачівській народній школі.

І саме в Мукачеві він написав низку кращих своїх віршів, які публікував у літературному тижневику „Світ” – органі „Подкарпатського літературного общества св. Василия Великого”, одним із редакторів якого був О. Митрак.Перебування в різних місцевостях краю давало йому змогу вивчати і записувати розмаїту фольклорно-етнографічну творчість, яка згодом була опублікована. Літературну спадщину О. Митрака складають кілька десятків віршів, публіцистичних та етнографічних нарисів, статей на різні теми і згадувані збірники фольклорних записів. З-поміж прозових творів особливо виділяється його нарис „Путевые впечатления на Верховине”, в якому автор правдиво показує підневільне життя своїх земляків-верховинців, їх неймовірну нужду і темноту на тлі чудових навколишніх гірських краєвидів.

Справжнім подвижництвом можна назвати велику працю Митрака як мовознавця лексикографа – кількарічне збирання матеріалів, укладання і видання великооб’ємних перекладних словників „Русько мадярського” (1881 р.) і „Мадярсько-руського” (1922 р. – останній видано вже після смерті автора). Основною джерельною базою для цієї наукової праці послужила зібрана ним лексика русинських народних говорів у Свалявщині, Мукачівщині, Ужанській і Турянській долинах.

Після входження Закарпаття до складу Чехословаччини добре ім’я народного будителя-просвітителя стало відроджуватися, його твори заново стали видаватися і поширюватись. А в 1933 році на головній вулиці Мукачева О. Митраку встановлено пам’ятник погруддя (скульптор Олена Мондич), але з приходом фашистських окупантів пам’ятник було демонтовано і за радянських часів не поновлено. Вдячні односельці Плоского відкрили 1996 р. письменнику-земляку меморіальну дошку на будинку-фарі, в якому він народився і жив, а в Ужгороді, Мукачеві, Сваляві та інших населених пунктах краю є вулиці імені О. Митрака.

Петро Лизанець ( нар. 1930 р.)

Гірське село Ізвор ( тепер Родниківка ) на Свалявщині для доктора філологічних наук Петра Лизанця, відомого вченого мовознавця, славіста і педагога, заслуженого діяча науки і техніки, стало любимою і незабутньою батьківщиною. Бо тут він народився в багатодітній сім’ї лісоруба, змалку привчався до наполегливої будь-якої праці. В пошуках заробітку сім’я переїхала в Берегівський район, звідки почалося його навчання у початковій школі, продовжувалося в Мукачівській горожанці, Берегівській гімназії і закінчилося в Ужгородському державному університеті. Досконало оволодівши українською та угорською мовами, став найавторитетнішим дослідником міжмовних українсько угорських зв’язків, зокрема й на матеріалі говорів Закарпаття. Очолив кафедру угорської мови та літератури УжДУ, якою керує і нині. Професор П. Лизанець – автор понад 300 наукових статей і 56 монографій, ряду вузівських підручників і навчальних посібників, редактор угорсько українського і українсько угорского словників, “ Словника угорських говорів Закарпаття“. Він редагує два журнали Закарпатського угорськомовного товариства, впродовж багатьох років очолює науковий Український Центр гунгарології.

Федір Куля ( нар. 1935 р.)

У с.Солочині, що розкинулося серед навколишніх оздоровниць, народився і виріс у працьовитій сім’ї майбутній педагог, мовознавець германіст, перекладач і краєзнавець. Закінчивши початкову школу в рідному селі, семирічку – в сусідньому Голубиному, середню – в Сваляві, навчався на факультеті іноземних мов ( німецьке відділення) Львівського університету. Після вчителювання в селі Березниках став викладати німецьку мову і займатися науковою роботою в Ужгородському державнои\тууніверситеті. Автор більше півтораста наукових статей, 9 навчальних посібників, 7 книжок, понад 200 публістичних статей, нарисів та цілої низки перекладів. З краєзнавства цікаві його книжки “ Німецькі школи на Закарпатті “, “ Між Карпатами і Альпами,” “Народні пісні німців Закарпаття “, “Роде наш красний” та ін. Разом із братом Юрієм, директором Солочинської школи,написав і надрукував книжку про рідний Солочин з однойменною назвою. Ф. Куля - співавтор видання цікавої книги “Долю не вибирають “ (2006 р.) до 100 річчя від дня народження поета антифашиста А. Карабелеша. Член Національної спілки журналістів України.

Юрій-Калман Жаткович (1855 – 1920)

Творчу діяльність Юрій Жаткович як історик, етнограф й перекладач розгортав у дуже складних суспільно-політичних та економічних умовах кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли режим Австро Угорщини, до якої входило Закарпаття, перед розпадом імперії в агонії посилював шовіністичні тенденції і денаціоналізацію населення краю. Народився в Ужгороді в сім’ї професора (вчителя) церковного співу Ужгородської учительської семінарії.Коли хлопчикові йшов шостий рік, батька перевели півцевчителем у с. Великі Лучки, а звідти – у с. Дравці. Після початкового домашнього навчання вступив в Ужгородську гімназію, потім перевівся через матеріальні нестатки у Велико-Варадинську (Румунія), де на прожиток у віддаленому містечку і для свого навчання в гімназії змушений був сам заробляти, навчаючи менших дітей. Але хоч які матеріально-побутові труднощі виникали, наполегливий юнак відмінно навчався в обох гімназіях і з відмінними успіхами згодом закінчив також Ужгородську духовну семінарію. Здобувши відповідну освіту, спочатку став працювати священиком у селах Великому Раковці, Ізі, а з 1887р. – постійно у Стройному й одночасно завідував канцелярією благочинного у Сваляві.

Наслідком його багаторічних історико краєзнавчих досліджень стали наукові статті «Історіографія угорських русинів», «Князь Федір Корятович», «Начерки із життя угорських русинів», «Пояснення наших свят» і ін., а фундаментальна праця «Замітки етнографічні з Угорської Русі» друкувалася в збірнику Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Членом цього Товариства та Угорського історичного товариства в Будапешті Ю.-К.Жатковича обрано саме за його наукові досягнення. Крім цього, він популяризував провідних письменників української та російської літератури, перекладаючи їх твори на угорську мову. Допомагав фольклористу В.Гнатюку в збиральницькій роботі під час перебування останнього на Свалявщині, через нього познайомився і листувався з І.Франком.

Про життя і творчу діяльність нашого краянина видав своє дослідження – монографію “Юрій Жаткович як історик та етнограф” (2001р.) доктор філологічних наук, професор О.Мазурок. Він же за підтримки шанувальників спадщини Ю.Жатковича зробив упорядкування й організував видання унікальної праці вченого “Етнографическій очерк угро-русских” (2007р.).