Transcript Зорі в кишенях... Вірші, есе та замальовки

Загребельна Альона
Зорі в кишенях...
Єднаймося!
Єднаймося, браття! Одної ми крові!
Гуртуймося, сестри, тягнімось до волі!
Щоб спів солов’їний і далі лунав,
Народ України щоб горя не знав!
Спокійно щоб спали в землі отамани,
Щоб тільки з історії знать про кайдани,
І міць прославлять Української Нації,
І велич душі знищить всю деградацію!
Щоб слово Шевченка горіло вогнем
Й Архангел святий захищав нас мечем!
Щоб дітки здорові росли нам на втіху,
Щоб в кожному домі було вдосталь сміху!
Щоб кожен із нас до кінця патріотом
Стояв за Державу і кров’ю і потом!
Зорі в кишенях...
(минулому присвячується)
Нам падали зорі в кишені, а ми так і не змогли зрозуміти, що це був – не сон.
Про те, що це не сон нам восени завивав вітер, курликали відлітаючі на південь
журавлі, і шурхотіло пожовкле листя. Про те, що це не сон, скрипів взимку під
нашими ногами сніг, а мороз вимальовував ці слова інеєм нам на вікнах. Що це
не сон – нам навесні кричали ті самі минулорічні журавлі, що вже поверталися з
півдня, дзвеніли березневі струмки і перший березневий дощ. Про те, що це не
сон, скиглив пасхальний церковний дзвін...
А потім все раптово змовкло: і дощ , і курликання, шурхіт і дзвін. Лиш гучно
мовчала тиша. Було страшно, і ми знову не знали, що нам робити далі – плакати
і тікати у протилежний один одному бік назустріч самотності, чи посміхатися і
радіти нежданній волі і раптовому праву вибору... Це було надто складно для нас
обох. Тому ми плакали, тікали кудись, сміялися, а потім все ж таки поверталися
на край того світу – в яскраву сонячну кімнату з картиною Мадонни на стіні. Ми
поверталися, щоб через деякий час нам знову гостро захотілося самотності; щоб
знов стук годинника почав відмірювати кілометри годин в бентежних роздумах і
надіях; і щоб одного вечора хтось із нас знову когось не дочекався... В ту мить і
тиша змовкала!..
Все було надто складно... А потім щось пішло не так: збився ритм, і годинник
почав відмірювати для нас із тобою час окремо. Зі стіни вже не всміхалася
Мадонна. І лиш тоді ми з тобою зрозуміли, що це був – не сон! Та нічого вже не
змінити – надто багато часу було втрачено.
...Раптом захотілося зорів у кишені...
Клавесин
А клавесин розгублено мовчав
І з ним мовчала тиша сумовито,
Лиш біль терзав думки і голосно кричав,
І копирсався в серці діловито.
А клавесин зажурено мовчав...
Слова прощення загубились в небі
З ключем тремтячих сивих журавлів.
Лиш не нагадуй ти мені про себе,
Щоб біль невідболівший не болів,
Що ми з тобою розминулися у небі...
А клавесин знесилено мовчав,
Лиш скрипка вила якось сумовито,
І знову думку спогадом пронзав
Твій погляд відлюбивший і зітлілий.
А клавесин розгублено мовчав...
…Люлі-люлі…
(казці назустріч)
Пора спати… Вже ніч своїм чорним оком зазирає у вікно, і
Казка, позіхаючи, розплющує свої очі. А Сонько Дрімко гойдає
колиску, тихо наспівуючи: “Люлі-люлі”... І тіні рожевих птахів
дитинства починають тріпотіти своїми крильми навколо
Місяця. І поповзли по небу дивовижні ведмеді і почали вішати
на хмари сріблясті зорі... А в саду на калині задрімав Соловейко,
і Вітер, розгублено подивившись на нього, полетів спати у
гніздо тітоньки Лелеки. А Котик Воркотун, взявши за руку
Казку, повів її далеко за став співати зорям пісні.
І стало тихо-тихо... Лиш біля колиски чутно ще сонне
Сонькове: “Люлі-люлі...”.
На добраніч...
На добраніч, мій любий синку,
На добраніч, моє дитя!
Синьоокі квіти барвінку
Над колискою вітер гойда,
Ну, а сон вже торкає за чубчик
І шепоче: ходімо у сни!
Спи спокійно, маленький пустунчик,
У дитячій країні весни...
Хай насняться тобі кольорові
Мальовничі широкі лани,
Де казкові мости веселкові
Підіймаються з хвилі води.
А рожеві сполохані птахи
Різнобарвні розпустять хвости, Разом з ними навчишся літати
І за мрією в казку іти.
А гривасті усміхнені коні
Тебе вмить приведуть до зірок,
Там де Місяць катає на поні
Тих рожевих казкових пташок!
Колискову мурчить тобі котик:
Спи спокійно, моє дитя!
Сонько Дрімко лоскоче тебе вже за носик,
На добраніч, моє карооке дитя!..
***
А баранці блакитноокі небокраю чекають, Що ж їм скаже той поет,
Що може зірку кинуть у віршах до гаю
І словом дотягнутись до Комет...
Борьба
Опять в стране борьба за силу кланов,
За деньги и за место у руля.
Прошли века всех доблесных вассалов
И в Лету канули, забыв про якоря.
Не виден Кодекс Чести у «престола»,
Возле кормушки теснятся воры,
Тем толстым дядям вовсе не знакома
Хулая брань и бедственность молвы!
За тонировкой стёкол дорогого «мерса»
Не виден бедный сумрачный народ,
И отпечаток на лице от берца
Не возбранит тех дядь бездонный жадный рот!
Склоняет чашу на весах псевдо-Фемида:
Слепая тётя в сорону деньжат…
Ей не знакома бедность пилигрима,
И не видны глаза, о ПРАВДЕ что прошат.
И кутаясь за маской диоксина
Твердят о правде дяди, что смешно.
Не видно им за пузом и за дымом, Что ПРАВДА, руку протянув,
Стоит возле метро…
***
Багряніє на сході віків,
Купідон п’є вино в самоті,
І, мабуть, помаранч вже достиг.
Та все ж бідності платим тариф...
Спроба звернутися...
Здоровенькі були, панове! Як ваші справи? Ой,
а де ви купували цю краватку? А ваші туфлі зі
страусиної шкіри теж, мабуть, немало коштують?
Класно. А я от поки не можу собі цього дозволити. І
одяг мій не пропахся запахом дорогих парфумів та
грошей. Та я вам не заздрю. Боляче і прикро
дивитися на наш стомлений народ! Скажіть,
шановне панство, скільки ще Україні терпіти
знущання? Чому оця криза не впливає на вас? Бо ж
попри це ви продовжуєте їздити на своїх лексусах,
ауді та мерседесах... Зібрати б вас усіх та відправити
на „зелене море”, на буряки, та щоб без помічників
своїх! Отак от просто з трибун у Верховній Раді зняти
вас в отих дорогих краватках та страусячих туфлях,
з усим гамузом, але без мобільних телефонів – щоб
на допомогу нікого не визвали! А весною плуг у руки
дати, щоб замість трактора поорали трохи українські
землі, може тоді б ви навчилися цінити Батьківщину!
Півроку і ви – зразкові лідери своєї країни, і ніякої
кризи, ніяких вигадок про недостатній бюджет
небуде. І почне вас хвалити ваш трудячий народ!
***
Обійнявшись зі сміхом, ридаю,
Це мабуть – самогубство моє.
Забуваю тебе, забуваю...
А пробачити сум не дає.
Впало долу намисто із мрії
І розбилось на сльози і жаль.
У вікно зазирають надії.
Але їх відганяє печаль...
Шалик ніжності топче тривога ,
Видирає шматками шовки.
Догризають вже пам’ять-небогу
У дрімучому лісі вовки.
А я в котрий раз знову ридаю,
Поминаючи серце своє.
Забуваю тебе й відпускаю,
Хоч пробачить душа не дає...
Моя Муза
А у моєї Музи очі сивого кольору. Замість волосся – райдуга, що зібрана в кольоровий
пучок рожевою стрічкою. Сонячні зайчики, гойдаючись на ній, як на тарзанці, з розмаху
пірнають прямо в ту райдугу, ніби у воду. А ще у моєї Музи – тендітні руки з довгими
„фортепіанними” пальцями і стрункий стан. Навколо шиї у неї замість шалика згорнувся
калачиком вітер. Намисто із мрій-намистинок ніколи не тьмяніє, навіть тоді, коли у Музи
з’являється на вустах сумна посмішка, а в погляді читається ностальгія. Неважко здогадатися, що
саме в цей момент щось, зрозуміле тільки їй одній, навіяло спогад про надто особисте, яке вона
не розповідає нікому окрім мене. Не знаю, чим я виправдовую цю довіру, але мені стає дуже і
дуже приємно від того.
На ній льняна вицвівша сорочка, яка зовсім не виглядає старомодно. На її рукавах
плететься барвінок, відверто стискуючи в обіймах яскраву червону квітку, яка чи то від сорому,
чи то від задоволення похилила свою голівку набік. І вже незрозуміло – чи вона відштовхує
свого Барвінка насправді, чи просто для того аби він ще міцніше притиснув її до себе, щоби
злитися потім у довгому квітучому поцілунку...
Голос у моєї Музи дзвінкий чистий, він ллється дзюрчанням струмків навесні, тьохкає
солов”ями, дзвенить дзвониками конвалій, шепоче травами у лузі, шумить бурхливими річками,
співає народними піснями, гримить першою довгожданною грозою, квилить чайкою в небі,
цвірінькає пташеням у гнізді , стогне протяжливим свистком пароплава, відлунює морем у
морській раковині, яку притуляєш до вуха, сміється золотою серпневою пшеницею на полях,
курликає відлітаючими журавлями восени і плаче маминими сльозами. Цей голос наповнений
радістю першого кохання, яскравістю відвертих снів, першим дотиком жаданих вуст, тремтінням
душі перед незнанним, утомою недоспаної ночі, болем раптової розлуки і радістю повернення,
щастям материнства і першим криком немовляти...
І от сиджу за столом і прислухаюся я до моєї Музи, до цих дивних звуків, до симфонії її
голосу. І починаю потихеньку розуміти її. Поступово і у мене на папері починають
захлинатися співом рими і слова. Дякувати Музі за натхнення, адже яку ж я отримую насолоду
від написаного! Це – і щастя, і внутрішнє душевне спустошення; і в грудях відразу починає щось
солодко нити!
Може ще не все так вдало в мене виходить як хотілося б, але іноді і самій не віриться, що я
могла таке написати. Але щоб там не казала тітонька Критика, аби тільки не заздрила! Та з
кожним написанням вірша чи твору я відчуваю як моя рука все впевненіше і міцніше тримає
кулькову ручку; все яскравіше проступає в моїй уяві голос моєї найріднішої подруги, моєї Музи...
***
Полетіти б мені в небеса з журавлями,
Щоб поринуть хоч раз у безмежну блакить,
І, здіймаючи крила, літать над полями,
І вслухатись як вітер у лузі шумить.
Між землею і небом за обрій летіти,
Ясне сонце своїм затулити крилом,
І тоді як у горах заплаче трембіта –
Пролягти пеленою над сонним селом...
Заблукати б мені у широкому полі,
Заплести б у жита синьоокі річки
І гойдати пестливо самотні тополі,
І вітри одягти в різнобарвні стрічки!
Наздогнати б свою відлітаючу юність,
І молити її залишитись на мить,
І благати її так, щоб гори здригнулись,
Не тікати від мене у чисту блакить.
А на сході рожевим серпанком заграти
Й пробудити від сну сивокрилих пташок,
Та із ними у небі безмежнім літати.
І щоб поряд летів журавель-ватажок!..
Рыдают одинокие деревья…
Рыдают одинокие деревья,
Листву свою роняя для огня.
Давно прошло весны прикосновенье
И яркость красок летом мотылька.
В корсете снов моё воображенье
Танцует вальс с листвою в этот час,
Но это всё лишь мимолётное виденье,
Лишь вздох тоски, напомнивший о нас…
Я мыслями жонглирую устало,
На ринг сама с собою выхожу,
Вместе с деревьями и сердце б зарыдало,
Но я ему и слова не скажу.
Сниму с себя оковы безрассудства
И цепи легкомыслия и зла.
Я жизнь свою преподношу искусству,
Раз для любви она не подошла…
Цыгане
Порвались струной на захрипшей гитаре
Все чувства мои у большого костра,
Поют о любви и о боли цыгане,
И плачут от песен чужие сердца.
Танцуют цыгане всю ночь до рассвета
И песни свои до рассвета поют.
Но только коснётся ночи яркость света –
За старой кибиткой цыгане уйдут.
Погаснет костёр и захрипнет гитара,
Останется смятгой от танцев трава,
Уйдут за рассветом в прекрасные дали,
Чтоб там танцевать у большого костра.
Опять своей юбкой цыганка закроет
Последний луч солнца мелькнувший во тьме.
И вновь зарыдает гитара, застонет,
И с танцами ночь пролетит на траве.
Когда-то услышишь ты песню цыгана,
Увидишь огонь от большого костра.
Опять зарыдает, застонет гитара
Про ночь, что с цыганами вместе ушла...
Мені дуже подобається як „критикують” політиків. Може це дивно чи
навіть жорстоко, та читаючи деякі статті під такими заголовками:
„Ющенка надо поставить в угол”, „Украине нужен президент в рубашке
за 20 грн.!”, моя душа радіє так, як не радіє в день видачі заробітної
платні; ніби мова йде не про гаранта права, законів, порядку в державі,
а про ворожу сусідку, яка вчора навмисне проїхала на своїй новенькій
„Ауді” на швидкості 140 км/год повз тебе, та ще й по калюжі, та ще й
тоді коли ти вранці чекаєш на зупинці маршрутний автобус „Богдан”!
Але, перечитавши нові гарячі статті про політиків, злість випаровується,
і ти раптом почуваєш себе на голову вище того „гаранта” держави, а
також безмірно щасливою і вдоволеною тим, що наша „четверта” влада
таки вміє влучно добирати слова усім цим „гарантам, підгарантам та
їхнім асистентам асистентів підгарантів” по заслугам! Відразу спливає у
пам’яті вислів журналіста Віталія Карпенка: „Кожному журналісту – по
пістолету, кожному міліціонеру – по перу”. Бо ж хто-хто, а ми-то знаємо
точно, кого
КАЗНИТИ НЕ МОЖНА ПОМИЛУВАТИ!
Про нас...
Нас уже більше немає... Відцвіли в нашому саду всі квіти любові, і вітер розвіяв їх зів’ялі
пелюстки по світу. Коли ти раптом почав говорити прозою, я ще не знала, що це – КІНЕЦЬ. Але
тиша вже плакала не про нас. А я продовжувала писати вірші для тебе і про тебе. ... Напевно, це
було тому, що тоді була весна, і мені так хотілося жити, дихати на повні легені і невпинно
підіймати свої, ще слабкі для далеких польотів, крила; на них ще не потьмяніли рожеві плями
дитячої наївності. Пам’ятаєш це?
Мабуть, я виглядала тоді трішки безглуздо – нафарбована Леді Лялька, одягнена в яскраву
червону блузку з глибоким декольте, чорні облягаючі штани, манікюр „а ля спокусниця”, а за
плечима – цілий мішок дитячої наївності! Але мені тоді було так добре з нею. І з тобою. Я дуже
хотіла, щоб ти навчив мене літати. Я навіть для цього пофарбувала свої крила в колір
дорослого життя. Але раптом пішов дощ – і на них почали проявлятися рожеві плями
дитинства, і ще виявилося, що ти сам не вмієш літати... Я тоді дивилася на тебе широко
розплющеними очима, і чомусь ніяк не могла збагнути: чи правда це, чи ти просто не хотів
вчити мене літати у парі?..
Всі мої вірші ти читав без особливого захоплення, хоч і знав, що вони присвячуються тобі. А
я не могла зрозуміти, чому ти не відчуваєш всю красу і чарівність, яка ховається в пелюстках
тої самотньої троянди в нашому саду, і всю легкість та звабливу откровенність дотику вітру до
моїх рожевих крил?..
...Той вечір запам’ятався мені, мабуть, назавжди. До цього ти вже не раз казав, що мені треба
подорослішати. Але ж я була вже далеко не дитина! Ти тоді дивився на мене спустошеними
очима, і я не могла втамувати жагу з твого погляду як раніше. І горбаті свічки в Храмі Нашої
Любові задув твій безжалісний подих. А моя поранена повага до тебе, кульгаючи, сховалася в
пір’ї моїх крил за плечима. А ти, навіть без роздумів, без єдиного натяку на жаль, почав рвати
всю мою дитячу наївність на маленькі шматочки паперу! А я сиділа в кутку кімнати і поливала
слізьми зів’ялі троянди, які ти ще вранці подарував. Ти не здогадаєшся, про що я тоді думала! В
той момент я ще сама не могла зрозуміти, чому квіти зів’яли так швидко, – адже весь день вони
стояли у вазі з водою. А потім виявилося, що троянди зів’яли від розлуки.
Тієї ночі після твоєї люті ми вийшли надвір. Небо було густо вкрите зорями і блідий місяць
глянув на нас із сумом. Ти мовчав. В твоїй душі доплітали павутину злості потворні павуки
ненависті. Я бачила це. Я відчувала це. І саме головне: я нічого не могла змінити. І небо
прошепотіло: „вже час”. В цей момент ти дивився в бік саду. А я просто розправила свої крила і,
взявши за руку вітер, полетіла з ним у небо. Подалі від тебе, від вбитої тобою наївності і отих
зів’ялих, подарованих тобою, троянд...
П
Проза погляду панічно приховує паніку. Приз поетики – пам’ять простих
поколінь. Присмеркові палітри пустують. Підкрадається пітьма. Продовжую писати.
Прокруст помилявся. Просто посміхаюсь.
Прямо перед „підземкою” приземлилася паперова птаха. Приємно. Посмішка.
Посеред парку пригод причаїлося підводне прядиво. Підтоплює присадибний палісад
політику. Правда.
Приколотий плакат просить подати пляшку. Проза повсякдення. Природа пищить,
піниться, пурхає повітрям, підстогнує пароплавом. Приємно.
Промайнула пора прискіпливості. Перебрані перебірки. Порепані пальці... П’яний
пілігрим проспався – посуха. Повиганяти панство – повмирають. Поживемо парою.
Пройде?Поніжитися поряд песеред поля – пристаркуватісь... Поскулюю.
Пам”ять пише пісні про пам”ять. Плачу.Пливуть поеми перед папером. Продовжую
писати.
Параграф почуттів прочитаний. Посмертно. Пошук пригод припиняється – правило
просте. Правда писати потрібно про пережите. Правнукам. Пробачать? Побачимо...
Пекельне полум”я пряде приступи поспіху. Перегорить. Пройде...
Прозвучав постріл... Правда... Пройде...
Над нами небо качает
звезду,
Ветер качает ночь...
Меня никто уж не ждёт,
И я ухожу от всех прочь.
Луна колыбельную мне
споёт,
Дождь станцует
стриптиз.
Это мой последний
сложеный пазл,
И я ухожу «на бис!»…
Велике спасибі за увагу!