Transcript Презентація Ольга Кобилянська

«Величава духовна квітка Буковини»
27 листопада – 150 років від дня народження,
української письменниці, громадсько-культурної діячки
Ольги Юліанівни Кобилянської
«…Одна праця, одне перо, а власне моє
а зробило мене тим, ким я є –
робітницею свого народу».
«…З мене, мабуть, помимо всього,
музик мав вийти, а вийшов літерат»
О. Кобилянська
Орлиці гір зелених Буковини
Привіт од серця й пісні, що цвіте,
Й звучить над краєм вільним соколино
Про наших днів майбутнє золоте.
Живіть, творіть ще довгі світлі роки,
Цвітіть, як день, у морі простих,
щирих слів,
Орлиця гір, безсмертна, сонцеока!
Андрій Малишко
27 листопада 2013 року виповнюється 150 років від дня
народження української письменниці, громадсько – культурної
діячки Ольги Кобилянської. Cучасне літературознавство
справедливо відводить їй місце одного з перших українських
авторів – модерністів, художні здобутки якого засвідчили
європейський рівень української літератури кінця ХІХ – початку
ХХ століття.
Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 р. у містечку
Гура-Гумора в Південній Буковині в багатодітній сім'ї дрібного
службовця Юлiана Кобилянського, який належав до шляхетного
роду, що мав герб i походив iз Надднiпрянщини. Мати Ольги,
Марiя Вернер, походила з нiмецької родини, яка дала лiтературi
поета-романтика Захарiя Вернера. Будучи спольщеною нiмкенею,
з любовi до свого чоловiка Марiя Вернер вивчила українську мову,
прийняла греко-католицьку вiру та виховувала дiтей у пошанi й
любовi до свого українського корiння. У багатодiтнiй родинi
(семеро дiтей) Ольга була четвертою дитиною.
У 1868 р. Ю. Кобилянського переводять до Сучави, згодом родина
Кобилянських переїздить до Кiмполунга, де серед розкiшної
природи минули дитинство та юнiсть Ольги. Тут дiвчина вiдвiдує
початкову народну школу, де навчання здiйснювалося виключно
нiмецькою — офiцiйною мовою тогочасної Буковини. I хоча
доводилося жити в нiмецько-румунському оточеннi, батько подбав,
щоб дочка приватно вивчала й українську мову, ще одна мова —
польська постiйно звучала вдома.
У багатодітній родині Кобилянських
зберігався гарний звичай: з нагоди дня
народження, винуватцеві торжества дарувати
книгу. Тому Ольга була глибоко обізнана із
творами Шекспіра, Гейне, Гете, Софокла,
Дарвіна. Захоплювалася Львом Толстим,
Федором Достоєвським, Іваном Тургенєвим,
Антоном Чеховим, Максимом Горьким.
Обожнювала Тараса Шевченка, Івана Франка,
Лесю Українку.
Під впливом прочитаного Ольга рано почала писати. Живучи тоді в поневоленому
царською Австрією, а пізніше боярською Румунією краї, О.Кобилянська почала свою літературну
творчість німецькою мовою. Але на її життєвому шляху відбулися численні зустрічі з людьми, які
перевернули її життя і погляди на свою рідну мову. Це знайомство з діячкою жіночого руху в
Галичині - письменницею Наталією Кобринською. Далі - з найосвіченішою жінкою того часу в
Австрії Софією Окуневською та іншими. Але для утвердження Кобилянської як української
письменниці необхідно було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української
літератури. Цю істину вона все ясніше почала усвідомлювати і з кінця 80-х років наполегливо
вивчає культурну спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес до його життя.
Ольга Кобилянська багато займалася самоосвітою. Захоплювалася творами з соціології,
політології та філософськими трактатами. Шукала себе в музиці (грала на фортепіано, цитрі,
дримбі), непогано малювала і грала в театрі. Хотіла навіть стати професійною актрисою, але
віддала перевагу літературі. Була людиною з європейським мисленням, її хвилювало питання
емансипації — вважала його віянням часу, коли не лише проблеми особистого життя змушували
жінку підняти голову і подивитися на світ по-іншому.
Ольга Кобилянська - одна з перших в українській літературі створила образи жінок інтелігенток. Звеличила жінку - Людину. Цю ідею емансипації жінки вона яскраво втілила у своїх
творах «Він і вона», «За ситуацією», «Людина», «Царівна».
Письменниця порушила питання про тяжке становище
жінки “середньої верстви”, активно виступила за рівноправність
жінки й чоловіка, за її право на гідне людини життя. Ці думки
виявилися в ранніх творах письменниці. У деяких з них
(“Гортенза”, “Вона вийшла заміж” та ін.), змальовуючи духовний
світ своїх героїнь, письменниця робить наголос на їх пошуках
особистого щастя.
В “Людині”, а ще більше в “Царівні” особисте щастя героїнь
Кобилянської більшою чи меншою мірою вже пов'язується з
соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з
необхідністю боротися з обставинами, що сковують розвиток її
духовних сил. Продовжуючи проблематику “Людини”, повість
“Царівна” (1895) свідчила про розширення світобачення
письменниці, поглиблення її реалістичної манери, засобів
психологічного аналізу.
Торкнувшись морально-етичних проблем життя інтелігенції
у таких новелах, як “Аристократка” (1896), “Impromptu
phantasie”, Кобилянська продовжує розробляти їх у наступних
творах і створює три цілісних образи жінок-інтелігенток в
оповіданні “Valse melancolique” (1898). Згодом вона повертається
до цієї теми в повістях “Ніоба” (1905), “Через кладку”, “За
ситуаціями” (1913).
Тема інтелігенції проходить через усю творчість
Кобилянськоі — від її ранніх оповідань та повістей до “Апостола
черні”.
Зображення життя села, його соціально-психологічних і моральноетичних проблем стало другою провідною лінією творчості Кобилянської.
“Щоденники” письменниці переконливо свідчать, що в другій половині 80-х рр.
вона вже замислюється над долею народу, пов'язуючи проникнення в його
життя з опануванням соціалістичних ідей. Визначним досягненням української
літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій
літературі є повість Кобилянської “Земля”. Читач був захоплений повістю.
Михайло Коцюбинський у своєму листі до Кобилянської писав: “Пишу до Вас
під свіжим вражінням од вашої повісті “Земля”. Я просто зачарований вашою
повістю; все - і природа, і люди, і психологія їх, - все це робить таке сильне
вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи
вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу. Яка шкода,що ми не можемо
мати вашої повісті на Україні”.
У творах Кобилянської періоду першої світової війни та часів румунської
окупації Північної Буковини з'явилися деякі нові мотиви. В оповідання
письменниці ввійшла тема війни (“Юда”, “Лист засудженого вояка до своєї
жінки”, “Назустріч долі” (1917), “Зійшов з розуму” (1923) та ін.), що була однією
з провідних у творчості В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Маковея, К.
Гриневичевої та ін. У деяких оповіданнях та новелах післявоєнного періоду
Кобилянська звернулася до відображення тих морально-етичних проблем, що
стали предметом художнього аналізу в багатьох її творах, написаних у кінці XIX
— на початку XX ст. Так, мотиви “Землі” знаходять своєрідне продовження і
певне поглиблення в соціально-побутовому оповіданні “Вовчиха”.
Виступивши в середині 90-х рр. як українська письменниця з
оповіданнями й повістями з життя інтелігенції, Кобилянська протягом майже
півстоліття створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і
публіцистичних статей, перекладів, лишила значне за обсягом листування.
Окрема, чи не найзворушливіша, сторінка в житті
Кобилянської – довголітня дружба з Лесею Українкою.
Зазнайомилися дві великі Українки заочно у 1899 році. Відтоді
до кінця життя залишалися близькими товаришками,
посестрами, однодумцями. Листування між письменницями
додавало обом наснаги у творчій праці, взаємно духовно
підтримувало і збагачувало.
В одному з листів до Ольги Кобилянської Леся Українка,
підбадьорюючи товаришку в прикру хвилину життя, нагадала
спільне їм обом кредо: «Тяжке то слово: «Я можу все
витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще
хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне
крилами і летить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а
навіть орли не залітають, може, там трохи холодно і
самотньо буде спочатку, але може там стрінуться й інші гірскі
подорожні й розпалять усі укупі ватру велику і будуть з неї
іскри на всю Україну».
Їх взаємини були щирими, відвертими як під час
зустрічей, так і в зворушливому листуванні. Про зв'язки з
Лесею Українкою Ольга Кобилянська писала «... при ній я
заглянула глибше в акції розвою українізму, себто
націоналізму, і пізнала більше українського світу й поглядів.»
Іван Франко не випадково поставив Ольгу
Кобилянську на чолі «нової школи» в українській
літературі: у її літературі вперше поведінка людини
пояснювалася внутрішніми, психічними імпульсами.
Глибока таємниця людської душі відкрилася читачеві.
Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. в Чернівцях в тяжкий час поневолення
Північної Буковини румунсько-фашистськими загарбниками, які переслідували
письменницю, готували над нею судову розправу.
У Чернівцях у будинку, де жила О. Кобилянська, у 1944 р. було відкрито
меморіальний музей. До 100-річного ювілею письменниці її ім'я було надано
Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини. У 1973 р. відкрито музей
письменниці в селі Димка, де вона влітку відпочивала.
Кращі твори письменниці вийшли у перекладах багатьма мовами, зокрема
слов'янськими, відіграли й відіграють важливу роль у міжслов'янських літературних
контактах, піднімаючи міжнародний престиж українського художнього слова.
І ТИ, НАЙКРАЩА ЖІНКО, ГЕРОЇЧНА,
ПРЕКРАСНА ОЛЬГО! ДУХА НЕ ВГАСИ,
ЯК НЕ ВГАСАЛА ТИ НІКОЛИ! СТРІЧНАЯ
ТОБІ ЛЮБОВ ОД НАС! ТИ ВОСКРЕСИ
НАМ ДІЯННЯ НАРОДУ: ОДВІЧНАЯ
ТИ Ж НАША СИЛА СЛАВНА, БО ЄСИ!
ПАВЛО ТИЧИНА
АФОРИЗМИ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ
1. "В МОЇХ ОЧАХ ЧОЛОВІК ЩОСЬ ДІЙСНО БОЖЕСЬКЕ, ХОЧ — ЯК ВИ РАЗ
КАЗАЛИ — ВІН МАЄ СВОЄ КОРІННЯ В ЗЕМЛІ. ВІН МОЖЕ РОЗВИНУТИСЯ
В ПРЕГАРНИЙ ЦВІТ, АЛЕ ДО ТОГО ТРЕБА ВОЛІ, ТРЕБА БОРБИ І
ВІДРЕЧЕННЯ."
2. "ЖІНКА ПРИЗНАЧЕНА ЧОЛОВІКОВІ, ЯК СМЕРТЬ ВІД БОГА."
3. "АЛЕ БОГ ДОБРИЙ, ПРОСТИТЬ ЛЮДЯМ, ХОЧ ЯК ВОНИ ЙОГО
ГНІВАЮТЬ, ХОЧ МОРДУЮТЬ ОДНІ ОДНИХ, УБИВАЮТЬ, ОШУКУЮТЬ,
ПРИСЯГАЮТЬ ФАЛЬШИВО, КРАДУТЬ. ВІН ВСЕ ЩЕ ДОБРИЙ ДЛЯ НИХ."
4. "ХТО НЕ ЛЮБИТЬ ЗЕМЛІ, ТОЙ ЇЇ НЕ ПОТРЕБУЄ МАТИ.
5. "ГОРДІСТЬ... СЕ ОДИНОКА ЗБРОЯ ЖІНКИ, ЯКОЮ ВОНА СПРАВДІ МОЖЕ
ВДЕРЖАТИСЯ НА ПОВЕРХНІ ЖИТТЯ."
6. Я НЕ ХОТІЛА БИ, ЩОБИ ЗА МНОЮ СЯГНУЛО НАРАЗ СТО РУК,
ЗРОЗУМІЛИСЬ НА МЕНІ ВСІ. НІ, ЛИШЕ ОДИН НЕХАЙ БИ ВІДГАДАВ
МЕНЕ, МОВ ТУ ЗАГАДКУ. ЦЕ СМІШНА МРІЯ!
«Лист Ольги Кобилянської до Маковея»
Я ні в кого тебе не вкраду,
Бо украдене - лихо віщує,
Нащо знати тобі ту біду,
Від якої ніхто не врятує!
Не покличу з собою тебе,
Бо твій корінь у іншому грунті,
Не для мене сміються з небес
Срібні зорі в щасливому бунті.
Не вестиму тебе і в думках
Від літаючих чуттів до спокою,
Бо трима тебе сила терпка
В нетрях памяті міццю тривкою,
Я сама утечу з забуття,
Від убивчо солодкої миті,
Бо й у мене є інше життя,
Найдорожче од всього на світі.
Та любитиму кожний твій день.
Кожну ніч і світанок, і вечір,
Жаль свій виповім я для людей.
Що мене порятують від втечі.
Будуть люди той жаль берегти,
Мов перлину ні з чим не зрівняну
І підете ви з ним у світи,
Як «Царівна» моя нездоланна,
З ран любові моєї зійде
Цвіт Ромена і золото жита,
І моління душі золоте,
В темні вени життя перелите.